He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
Я витріщилась на неї.
— Про що це ти?
— Та ти розумієш, про що я. Томмі не подобаються дівчата, які постійно… ну, ти розумієш — то з одним, то з другим. Такий у нього заскок. Вибач, Кеті, але було б неправильно тобі цього не сказати.
Я подумала над її словами і мовила:
— Добре мати таке на увазі.
Я відчула, що Рут торкнулась моєї руки.
— Я знала, що ти правильно все сприймеш. Однак ти повинна розуміти, що він про тебе надзвичайно високої думки. Надзвичайно.
Я хотіла змінити тему, але всі думки чомусь випарувались. Рут, мабуть, вловила мій стан, тому що випростала вперед руки і позіхнула, кажучи:
— Якщо я коли-небудь навчуся водити, то повезу нас у подорож до якоїсь дикої місцини. Скажімо, до Дартмура. Нас утрьох. Ну, може, візьмемо ще Лору й Ханну. Хочу побачити трясовини і все таке.
Кілька хвилин ми фантазували про цю подорож. Я запитала, де б ми зупинились, і Рут сказала, що ми могли б позичити великий намет. Я заперечила, що в таких місцевостях вітер буває надто різким, що наш намет могло б надто легко знести посеред ночі. Ми не сприймали цю розмову занадто серйозно. Але десь тоді я пригадала про Гейлшем і про те, як у молодших класах ми влаштували пікнік біля ставка разом із міс Джеральдін. Джеймса Б. відіслали до основного корпусу принести торт, який ми пекли всі разом, і тепер він ніс його нам, а сильний порив вітру зніс верхній шар зі збитих білків і кинув на листя ревеню. Рут сказала, що пам’ятає цей випадок дуже приблизно, і тоді я сказала, намагаючись виловити його з її пам’яті:
— Він тоді заробив собі неприємності, тому що це доводило, що він повертався через грядку ревеню.
І тоді Рут поглянула на мене і запитала:
— Чому? Це було заборонено?
Вона промовила це так фальшиво, що навіть випадковий свідок, якби такий трапився, відразу б це зрозумів. Я роздратовано зітхнула і сказала:
— Рут, не треба мені це влаштовувати. Ти не могла такого забути. Ти ж знаєш, що ця стежка виходила за територію.
Можливо, я промовила це надто різко. Але Рут не здавалась. Вона і далі вдавала, що нічого не пам’ятає, і я тільки дедалі більше дратувалась. І тоді вона сказала:
— Та яка взагалі різниця? Яким боком тут узагалі ця грядка ревеню? Продовжуй розповідати.
Після цього, гадаю, ми і далі розмовляли більш-менш приязно, а потім рушили назад стежкою крізь сутінки, до Котеджів. Але між нами висіло щось неприємне, і, побажавши навпроти Чорної Стодоли «на добраніч» одна одній, ми розійшлися без звичних теплих доторків до рук і плечей.
Невдовзі після цього я ухвалила рішення, а коли зробила це, то не відступала від нього. Просто прокинулась одного ранку і сказала Кефферсові, що хочу почати підготовку і стати опікуном. Це виявилось надзвичайно просто. Він перетинав подвір’я у своїх обліплених болотом ґумаках, щось бурмотів до себе, тримаючи шматок труби. Я наблизилась до нього і сказала, а він просто поглянув на мене так, ніби я потурбувала його з приводу дров. Тоді він щось промимрив про те, щоб я підійшла пізніше того дня, щоб заповнити бланки. Отак просто.
Після цього минув ще якийсь час, звісно, але справу було розпочато, тож я раптом почала дивитись на все — на Котеджі, на всіх мешканців — в іншому світлі. Тепер я була однією з тих, хто їде, і невдовзі про це всі довідались. Можливо, Рут думала, що ми будемо цілими днями обговорювати моє майбутнє; може, вона уявляла, що має великий вплив на те, зміню я своє рішення чи ні. Але я трималася від неї на відстані, так само, як і від Томмі. Більше в Котеджах ми жодного разу не порозмовляли, і раніше, ніж я встигла це усвідомити, я вже з ними прощалась.
Частина третя
Розділ вісімнадцятий
Обов’язки опікуна назагал мені відповідали. Можна навіть сказати, вони підкреслювали те, що є в мені найкращого. Але деякі люди просто не створені для цієї роботи, вона перетворюється для них на безперервну боротьбу. Вони можуть розпочати цілком позитивно, але тоді надходять періоди, коли доводиться перебувати впритул із болем і тривогами. Рано чи пізно донор не виживає, навіть якщо, скажімо, він пройшов усього другу виїмку, і то без непередбачуваних ускладнень. Коли донор відходить отак, ні з того ні з сього, байдуже, що згодом казатимуть тобі медсестри, байдуже, що в листі тобі напишуть, мовляв, «немає жодних сумнівів» — ти зробила все, що від тебе залежить, продовжуй у тому ж ключі. На якийсь час ти все одно почуватимешся деморалізованою. Дехто з нас досить швидко вчиться, як давати з цим раду. Але інші — скажімо, Лора — не здатні взагалі.