He відпускай мене
- Автор: Ишигуро Кадзуо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-295-6
- Переводчик: София Юрьевна Андрухович
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «He відпускай мене». Краткое содержание книги:
«Не відпускай мене» у перекладі Софії Андрухович — перша книжка Кадзуо Ішіґуро, видана українською мовою. Оформили видання Назар Гайдучик та Оксана Йориш, роботи яких наче стоп-кадри з намальованого кіно додали тонкій емоційній напрузі тексту ще й гри світлотіней та динамічних акцентів.
Рут сказала:
— Поки люди вважають, що ти малюєш тих істоток заради жарту, все гаразд. Але не видавай, що ти ставишся до них всерйоз. Я тебе прошу.
Томмі припинив погойдуватись і дивився на мене запитально. Раптом він знову став схожим на малу дитину, відкриту й беззахисну, і я помітила, як у глибині його очей збирається щось темне і неспокійне.
— Слухай, Томмі, ти повинен зрозуміти, — продовжила Рут. — Якщо ми з Кеті з тебе добряче пореготали, це нічого. Це ж просто ми. Але, будь ласка, давай не будемо виставляти тебе на посміх перед усіма іншими.
Я знову і знову прокручувала згодом ці миті. Я повинна була щось сказати. Повинна була заперечити, хоча Томмі, мабуть, мені б не повірив. Пояснити все якомога достовірніше було б складно. Але я повинна була бодай щось вдіяти. Треба було заперечити Рут, сказати, що вона все перекручує, що навіть якщо я сміялась, я не робила це так, як вона намагається подати. Я могла навіть підійти до Томмі і обійняти його, просто перед Рут. Ця ідея прийшла мені багато років по тому, і, мабуть, вона не була найкращим виходом, зважаючи на мій характер і на стосунки нашої трійці. Але, можливо, тільки такий жест якось би вплинув там, де слова заганяли нас дедалі глибше.
Але я нічого не зробила і не сказала. Частково, мабуть, тому, що я була збита з ніг Рутиним підступом. Пам’ятаю, яка втома накотила на мене, безпомічність перед усією цією плутаниною. Ніби отримати задачу з математики, коли ти розумово знесилений, і хоча й знаєш про якесь вигадливе розв’язання, але не здатен знайти сили навіть на те, щоб спробувати. Щось всередині мене просто здалось. Голос нашіптував: «Гаразд, нехай думає найгірше. Нехай собі думає, нехай думає». І я, мабуть, дивилась на нього з цілковитою покірністю, з обличчям, яке промовляло: «Так, це правда, чого ти очікував?». І навіть тепер — свіже, ніби щойно — пригадую обличчя Томмі: злість поступається мало не здивуванню, ніби я — рідкісний метелик, якого він зауважив на огорожі.
Не те щоб мені здалося, що я розплачусь або розпсихуюсь, чи щось таке. Але я вирішила просто розвернутися і піти. Щойно пізніше того дня я усвідомила, що це було страшною помилкою. Але в ту мить я найбільше боялася, що хтось із них піде геть, а я залишусь наодинці з іншим. Не знаю, чому, але неможливим видавалося, що піти можуть двоє, тому я вирішила, що геть піду я. Тож я розвернулась і рушила туди, звідки прийшла, повз надмогильні камені, до низьких дерев’яних воріт, і протягом кількох хвилин я відчувала навіть якусь подобу тріумфу. Нарешті вони залишились у товаристві одне одного, страждати від долі, на яку повністю заслуговують.
Розділ сімнадцятий
Як я вже казала, тільки за тривалий час — навіть за досить тривалий після того, як я покинула Котеджі — мені вдалось усвідомити, якою визначною стала наша зустріч на церковному подвір’ї. Тоді я дуже засмутилась, це так. Але не вірила, що ситуація відрізняється від усіх непорозумінь, які між нами траплялись. До мене не доходило, що наші життя, дотепер так тісно сплетені, можуть розплутатись і роз’єднатися з такого приводу.
Але річ, мабуть, у тому, що на той час потужні сили розтягували нас в різні боки, і потрібен був привід, щоб завершити це завдання. Якби ми зрозуміли це ще тоді — хто знає? — можливо, ми міцніше тримались би одне за одного.
Почнімо з того, що дедалі більше учнів від’їздило геть, аби стати опікунами, і серед нашої компанії гейлшемців дедалі відчутнішим ставало відчуття, що рушити в цьому напрямку — цілком природно. Ми ще не закінчили роботу над есеями, але всім добре було відомо, що насправді їх можна не доробляти, якщо ми вирішимо розпочати підготовку. В перші дні нашого перебування в Котеджах ми навіть подумати не могли б про те, щоб не закінчити есеїв. Але що віддаленішими ставали спогади про Гейлшем, то менш важливими видавались нам есеї. Я мала відчуття — і, можливо, воно цілком справедливе, — що якщо наша віра у важливість есеїв розвіється, зійдуть нанівець і ті зв’язки, що тримали нас, учнів Гейлшема, разом. Ось чому я деякий час намагалась підтримувати власний ентузіазм щодо читання й нотаток. Але оскільки не існувало жодних підстав сподіватися, що ми будь-коли побачимо знову наших вихователів, а стільки студентів продовжувало виїздити, невдовзі ця справа почала здаватися марною.
Так чи інакше, після розмови на церковному подвір’ї я намагалась зробити все, щоб залагодити прикрість. Я поводилась і з Томмі, і з Рут так, ніби нічого особливого не трапилось, і вони робили так само. Але тепер у повітрі постійно щось відчувалося — і не лише між мною і ними. Хоча вони і далі подавали себе як пару — наприклад, і далі вдавались до постукування по руці, коли розлучались, — я досить добре їх знала, щоб бачити, що вони дуже віддалились.