He відпускай мене

Ми їхали вузькими і звивистими дорогами. Тоді опинились на відкритій і невиразній місцевості, крізь яку пролягала майже порожня траса. Про цю частину нашої подорожі до човна я запам’ятала, що за довгий час крізь навколишню сірість нарешті почало пробиватись сонце; і коли я дивилася на Рут поруч зі мною, то бачила, що вона тихо усміхається. Щодо розмов, то, як я пам’ятаю, ми поводились так, наче бачимось регулярно, і тому нема потреби розмовляти про будь-що інше, крім того, що бачимо зараз перед собою. Я запитала Томмі, чи він уже бачив човен, а він відповів, що не бачив, але що багато інших донорів із його центру бачило. У нього було кілька можливостей, але він не скористався.

— Не те щоб я не хотів поїхати, — сказав він, схиляючись уперед із заднього сидіння. — Мені просто не варто було. Одного разу я вже домовився про поїздку з кількома іншими і їхніми опікунами, але в мене почалась невелика кровотеча, тому я не зміг. Це було дуже давно. У мене більше не буває таких неприємностей.

Трохи згодом, коли ми продовжували їхати порожніми полями, Рут повернулась у своєму місці назад, обличчям до Томмі і просто на нього дивилась. Вона і далі усміхалась, але нічого не говорила, і я бачила у дзеркалі, що Томмі явно почувався некомфортно. Він то дивився у бічне вікно, то на неї, то знову у вікно. За якийсь час, не відриваючи від нього погляду, Рут почала розповідати якісь безладні історії про різних людей, про якусь донорку з її центру, про яку нам навіть чути не доводилось, і весь час дивилася на Томмі, а ніжна усмішка не сходила з її обличчя. Можливо, тому, що втомилась від її історій, можливо, тому, що хотіла допомогти Томмі, я перебила її за якийсь час словами:

— Ага, добре, ми не мусимо знати про неї всі найменші деталі.

Я промовила це без злості, і справді не мала нічого такого на увазі. Але ще навіть до того, як Рут замовкла, а я ще навіть не закінчила вимовляти ці слова, Томмі раптом реготнув — ніби вибухнув. Мені не доводилось ніколи чути від нього такого звуку. І сказав:

— Я саме це і збирався сказати. Я вже сто років тому втратив суть розповіді.

Я дивилась на дорогу, тому не певна була, звертався від до Рут чи до мене. У кожному разі Рут замовкла і повільно повернулась у своєму сидінні, аж доки знову не сіла рівно. Вона начебто не надто засмутилась, тільки усмішки більше не було, а погляд її був спрямований удалечінь, на небо попереду. Але я мушу бути чесною: на якусь мить я не думала про Рут. Моє серце застрибало, тому що в одну мить, коли почула його схвальний смішок, я подумала, що ми з Томмі після всіх цих років знову стали близькими.

Приблизно за двадцять хвилин після того, як ми виїхали з Кінґсфілда, я знайшла потрібний нам поворот. Ми з’їхали вузькою в’юнкою стежкою, оточеною живоплотами, і запаркувались біля яворів. Я повела їх до початку лісу, але опинившись перед трьома стежками, що розбігались врізнобіч, мусила зупинитись, щоб звіритись із вказівками на аркуші, який взяла з собою. Поки я намагалась розшифрувати почерк знайомого, я раптом усвідомила, що позаду мене стоять Томмі й Рут. Вони не розмовляли і, як діти, чекали, що я скажу, якою дорогою йти.