He відпускай мене

І все ж не займаюсь його пошуками. І так чи інакше, але вже наприкінці цього року перестану їздити за кермом. Тож цілком імовірно, що я таки його не знайду, і, якщо добряче поміркувати, мене це тільки тішить. Це так само, як зі спогадами про Томмі й Рут. Щойно я провадитиму спокійніше життя у тому центрі, куди мене відішлють, я заберу туди з собою Гейлшем, схований у безпеці моєї пам’яті, і ніхто не зможе відібрати цього у мене.

Єдине потурання, яке я собі якось дозволила — це коли за кілька тижнів після того, як довідалась, що Томмі вичерпався, я вирушила до Норфолка, хоч мені туди й не треба було. Я не мала на думці нічого особливого і дісталась лише до узбережжя, не далі. Можливо, мені просто хотілось побачити порожні рівнини і величезні сірі небеса. В якусь мить я опинилася на невідомій мені дорозі, і близько тридцяти хвилин не мала уявлення, де я, але мені було байдуже. Я проминала пласкі безбарвні поля, такі одноманітні — хіба що випадкова зграйка пташок, почувши мій двигун, здіймалась у повітря з ріллі. Врешті я зауважила вдалині, неподалік від узбіччя, кілька дерев. Наблизилась до них, зупинила машину і вийшла назовні.

Я стояла перед гектарами зораної землі. Від поля мене відгороджував паркан із двома лініями колючого дроту, і я розуміла, що тільки цей паркан і групка з кількох дерев зупиняють вітер, який безперешкодно дме собі багато кілометрів. Уздовж паркана, особливо біля нижньої його частини, заплуталось і набилося повно різноманітного сміття. Немов непотріб, який можна знайти на березі моря: вітер котив його кілометрами, аж доки врешті не прибив до цих дерев і цих двох низок дроту. І навіть на гілках дерев лопотіли шматки пластикового покриття і клапті старих кульків. Лише тоді, єдиний раз, дивлячись на дивне сміття і відчуваючи, як над порожніми полями завиває вітер, я дозволила собі маленьку фантазію — адже це був Норфолк, і минуло всього лише кілька тижнів відтоді, як я його втратила. Я думала про непотріб, про лопотіння пластику між гілками, про смугу різного брухту, що застрягнув уздовж паркана — заплющила очі й уявила, що сюди прибило всі можливі речі, які я губила ще від самого дитинства, і ось тепер я стояла перед ними, і варто було зачекати мені трохи довше, на обрії з протилежного краю поля повинна була з’явитись крихітна постать, яка збільшувалась би, аж поки я не впізнала б Томмі — він помахав би мені, а може, навіть гукнув. Моя фантазія не зайшла далі — я їй не дозволила, — і хоча обличчям котились сльози, я не ридала і не втратила самовладання. Я просто трохи зачекала, а потім повернулась до машини і знову вирушила туди, куди мені слід було їхати.