Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
Можливо, Ізнуренков присів би до столу і написав прекрасну повість, а може, і заяву в касу взаємодопомоги про видачу безповоротної позики, або новий пункт до закону про користування житлоплощею, або книгу «Уміння добре одягатись і поводитись у товаристві».
Але зробити цього він не міг. Завжди в шаленій роботі, ноги мчали його, з рухливих рук олівець вилітав, як стріла, думки стрибали.
Ізнуренков бігав по кімнаті, і печаті на меблях тряслись, наче сережки у циганки в танку. На стільці сиділа сміхотлива дівчина з передмістя.
— Ох, ох, — скрикнув Авессалом Володимирович, — божественно! «Царица голосом и взором свой пышный оживляет пир»… Ох, ох! Високий клас!.. Ви — королева Марго.
Нічого цього не збагнувши, королева з передмістя шанобливо сміялася.
— Ну, їжте шоколад, ну, я вас прошу!.. Ох, ох!.. Чарівно!..
Він щохвилини цілував королеві руки, захоплювався її скромним туалетом, сунув їй кота і запобігливо питав:
— Правда, він схожий на папугу? Лев! Лев! Справжній лев! Скажіть, він справді надзвичайно пухнастий?.. А хвіст! Хвіст! Скажіть, це справді великий хвіст! Ох!
Потім кіт полетів у куток, і Авессалом Володимирович, приклавши руку до пухких молочних грудей, почав комусь вклонятись у віконце. Раптом у моторній його голові клацнуз якийсь клапан, і він заіскрився визивними дотепами з приводу фізичних і душевних властивостей своєї гості:
— Скажіть, а ця брошка дійсно скляна? Ох! Ох! Який блиск! Ви мене засліпили, слово честі!.. А скажіть, Париж справді велике місто? Там дійсно Ейфелева башта?.. Ох! Ох!.. Які руки! Який ніс!.. Ох!
Він не обнімав дівчини. З нього досить було говорити їй компліменти. І він говорив без угаву. Потік їх урвала несподівана поява Остапа.
Великий комбінатор крутив у руках шматок паперу і суворо питав:
— Ізнуренков тут живе? Це ви і є?
Авессалом Володимирович тривожно вдивлявся в камінне обличчя відвідувача. У його очах він намагався прочитати, які саме претензії зараз поставлять йому: чи штраф за розбите під час розмови в трамваї скло, чи повістка в нарсуд за несплату квартирних грошей, або прийом передплати на журнал для сліпих.
— Що ж це, товаришу, — жорстко сказав Бендер, — це зовсім не діло — проганяти казенного кур'єра.
— Якого кур'єра? — вжахнувся Ізнуренков.
— Самі знаєте якого. Зараз меблі буду вивозити. Прошу вас, громадянко, звільнити стілець, — суворо промовив Остап.
Громадянка, над якою щойно читали вірші найліричніших поетів, підвелася з місця.
— Ні! Сидіть! — закричав Ізнуренков, затуляючи стілець своїм тілом. — Вони не мають права.
— Щодо прав помовчали б ви, громадянине. Свідомим треба бути. Звільніть меблі! Закон треба шанувати!
З цими словами Остап схопив стілець і потряс ним у повітрі.
— Вивожу меблі! — рішуче заявив Бендер.
— Ні, не вивозите!
— Як це так не вивожу, — посміхнувся Остап, виходячи із стільцем у коридор, — коли саме вивожу.
Авессалом поцілував королеві руку, і нахиливши голову, побіг за суворим суддею. Той уже спускався сходами.
— А я вам кажу, що не маєте права. За законом, меблі можуть стояти два тижні, а вони стояли тільки три дні! Може, я й заплачу.
Ізнуренков кружляв навколо Остапа, наче бджола. Таким маніром обидва опинились на вулиці. Авессалом Володимирович біг за стільцем аж до рогу. Тут він побачив горобців, що стрибали навколо купи гною. Він глянув на них ясними очима, забурмотів, сплеснув руками і, зайшовшись сміхом, промовив:
— Високий клас! Ох!.. Ох!.. Який поворот теми!..
Захоплений розробкою теми, Ізнуренков весело повернув назад і вистрибом побіг додому. Про стілець він згадав тільки дома, заставши дівчину з передмістя на ногах посеред кімнати.
Остап одвіз стілець візником.
— Учіться, — сказав він Іполитові Матвійовичу, — стілець взято голими руками. Даром. Ви розумієте?
Після розшиву стільця Іполит Матвійович засумував.
— Шанси щоразу збільшуються, — сказав Остап, — а грошей ні копійки. Скажіть, а ваша теща-небіжчиця не любила жартувати?
— А в чому річ?
— Може, ніяких діамантів нема?
Іполит Матвійович так замахав руками, що на ньому піднявся піджачок.
— У такому разі все чудово. Будемо сподіватись, що майно Іванопуло збільшиться ще тільки на один стілець.
— Про вас, товаришу Бендер, сьогодні в газетах писали, — улесливо сказав Іполит Матвійович.
Остап насупився. Він не любив, коли преса знімала виття навколо його імені.
— Що ви мелете? У якій газеті?
Іполит Матвійович переможно розгорнув «Верстат».