Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
— Дайте десять копійок на трамвай!
Шукаючи цієї суми, він забрів у відділ робкорів. Поблукавши поміж столів, за якими працювали «читці», і помацавши руками стоси кореспонденцій, поет поновив свої спроби. Читці, найсуворіші в редакції люди (їх зробила такими потреба перечитувати по сто листів на день, написаних руками, знайомими більше із сокирою, малярським пензлем або тачкою, ніж з письмом), мовчали.
Поет побував в експедиції і врешті-решт перекочував до контори. Але там він не тільки не дістав десяти копійок, а навіть зазнав нападу від комсомольця Авдотьєва: поетові було запропоновано вступити до гуртка автомобілістів. Закохану душу поета затягло парою бензину. Він ступив два кроки вбік і, взявши третю швидкість, зник з-перед очей.
Авдотьєв ані трохи не був спантеличений. Він вірив у перемогу автомобільної ідеї. У секретаріаті він повів боротьбу тихою сапою. Це і стало на перешкоді секретареві дочитати передовицю.
— Слухай, Олександре Йосиповичу. Ти зажди, діло серйозне, — сказав Авдотьєв, сідаючи на секретарський стіл. — У нас організувався автомобільний клуб. Чи не дасть нам редакція позичково карбованців п'ятсот на вісім місяців?
— Можеш бути певний.
— Що? Ти думаєш — мертве діло?
— Не думаю, а знаю. Скільки ж у вас у гуртку членів?
— Уже дуже багато.
Гурток поки що складався тільки з самого організатора, але Авдотьєв не поширював цих відомостей.
— За п'ятсот карбованців ми купуємо на «кладовищі» машину. Єгоров уже наглянув. Ремонт, він каже, коштуватиме не більше як п'ятсот. Разом тисяча. От я і думаю набрати двадцять чоловік, по півсотні на кожного. Зате буде чудово. Навчимося керувати машиною. Єгоров буде шефом. І через три місяці — до серпня — ми всі уміємо керувати, є машина, і кожний по черзі їздить, куди йому завгодно.
— А п'ятсот карбованців на купівлю?
— Дасть каса взаємодопомоги під проценти. Виплатимо. Так що ж, записувати тебе?
Але секретар був уже лисуватий, багато працював, перебував під владою сім'ї і квартири, любив полежати по обіді на канапі і почитати перед сном «Правду». Він подумав і відмовився.
— Ти, — сказав Авдотьєв, — старик!
Авдотьєв підходив до кожного столу — повторював свої запальні промови. Серед стариків, за яких він вважав усіх співробітників старших за двадцять років, слова його викликали сумнівний ефект. Вони кисло відбріхувались, наполягаючи на тім, що вони уже друзі дітей і регулярно платять по двадцять копійок на рік на добре діло допомога бідним малятам. Вони, власне кажучи, погодились би вступити в новий клуб, але…
— Що «але»? — кричав Авдотьєв. — Якби автомобіль був сьогодні? Правда ж? Якби вам покласти на стіл синій шестициліндровий «паккард» за п'ятнадцять копійок на рік, а бензин та мастильні матеріали коштом уряду?!
— Іди, іди! — говорили старички. — Зараз останній посил, заважаєш працювати!
Автомобільна ідея гасла й починала чадити. Нарешті найшовся піонер нового задуму. Персицький з гуркотом відскочив від телефону, вислухав Авдотьєва і сказав:
— Ти не так підходиш, дай листа. Почнімо спочатку.
І Персицький разом з Авдотьєвим почали новий обхід.
— Ти старий матрац, — говорив Персицький голубоокому юнакові, — на це навіть грошей не треба давати. У тебе є позика двадцять сьомого року? На скільки? На п'ятдесят? Тим краще. Ти даєш ці облігації в наш клуб. З облігацій збирається капітал. На серпень ми зможемо реалізувати всі облігації і купити автомобіль.
— А якщо моя облігація виграє? — боронився юнак.
— А скільки ти хочеш виграти?
— П'ятдесят тисяч.
— На ці п'ятдесят тисяч купимо автомобілі. І коли я виграю — теж. І коли Авдотьєв — теж. Словом, чия б облігація не виграла, гроші ідуть на машини. Тепер ти зрозумів? Дивак! Власною машиною поїдеш по Воєнно-Грузинській дорозі! Гори! Дурень!.. А позад тебе на власних машинах «Суд і побут» мчить, хроніка, відділ пригод і ця дамочка, знаєш, що, дає кіно… Ну? Ну? Залицятись будеш!..
Кожний держатель облігації в глибині душі не вірить у можливості виграшу. Зате він дуже ревниво ставиться до облігацій своїх сусід і знайомих. Він більше від вогню боїться того, що виграють вони, а він, вічний невдаха, знову з'їсть дулю. Тим-то надії на виграш сусіда по редакції непоборно штовхали держателя облігацій в лоно нового клубу. Бентежило тільки одне, що жодна облігація не виграє. Але це чомусь здавалось малоймовірним, і, крім того, автомобільний клуб нічого не втрачав: одна машина з «кладовища» була гарантована на зібраний з облігацій капітал.