Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
— Отут. У відділі «Що сталося за день».
Остап трохи заспокоївся, боявся-бо заміток тільки у викривальних відділах: «Наші шпильки» і «Злочинців — під суд».
І справді, у відділі «Що сталося за день» нонпареллю було надруковано:
ПОПАВ ПІД КОНЯ
Учора на майдані Свердлова попав під коня
візника № 8974 гр. О. Бендер. Потерпілий
відбувся легким переляком.
— Це візник відбувся легким переляком, а не я, — буркітливо зауважив О. Бендер. — Ідіоти! Пишуть, пишуть — і самі не знають, що пишуть. А! Це — «Верстат»? Дуже, дуже приємно. А ви знаєте, Вороб'янінов, що цю замітку, можливо, писали, сидячи на вашому стільці? Кумедна історія!
Великий комбінатор задумався.
Привід для візиту до редакції найдено.
Дізнавшись у секретаря, що в усіх кімнатах праворуч і ліворуч на всю довжину коридора міститься редакція, Остап набрав простацького вигляду і почав обходити редакційні приміщення: йому треба було довідатись, у якій кімнаті поставлено стілець.
Він вліз у місцевком, де вже йшло засідання молодих автомобілістів, і одразу побачивши, що стільця там нема, перекочував у сусіднє приміщення. У конторі він удавав, Немовби очікує резолюції; у відділі робкорів довідувався, де тут згідно з об'явою продають макулатуру; в секретаріаті питав про умови передплати, а в кімнаті фейлетоністів спитав, де приймають об'яви про загублені документи.
Таким маніром він дістався до кімнати редактора, який, сидячи на концесійному стільці, сурмив у телефонну трубку.
Остапові потрібний був час, щоб уважно вивчити місцевість.
— Тут, товаришу редактор, на мене вміщено справжнісінький наклеп, — сказав Бендер.
— Який наклеп? — запитав редактор.
Остап довго розгортав примірник «Верстата». Оглянувшись на двері, він побачив на них американський замок. Якщо вирізати шматочок скла в дверях, то легко можна було б просунути руку і одчинити замок зсередини.
Редактор прочитав показану Остапом замітку.
— У чому ж ви, товаришу, вбачаєте наклеп?
— Аякже! А оце: «Потерпілий відбувся легким переляком».
— Не розумію.
Остап лагідно дивився на редактора й на стілець.
— Буду я лякатись якогось там візника. Осоромили перед цілим світом — спростування треба.
— От що, громадянине, — сказав редактор, — ніхто вас не осоромив, і в таких дріб'язкових питаннях ми спростувань не даємо.
— Ну, все одно, я так діла цього не залишу, — говорив Остап, покидаючи кабінет.
Він уже побачив усе, що йому було треба.
Розділ XXVII
Дивовижний бупрівський кошик
Старгородська філія ефемерного «Меча і рала» разом з молодцями з «Швидкоупаку» вишикувалась у довжелезну чергу біля борошенної крамниці «Хлібопродукту».
Перехожі зупинялися.
— Куди черга стоїть? — питали громадяни.
У нудній черзі, що стоїть біля магазину, завжди є чоловік, балакучість якого більша, що далі стоїть він від магазинних дверей. А якнайдалі стояв Полєсов.
— Дожили, — казав брандмейстер, — скоро всі на макуху перейдемо. Дев'ятнадцятого року і то краще було. Борошна в місті на чотири дні.
Громадяни недовірливо підкручували вуса, заходили з Полєсовим у суперечку і посилались на «Старгородську правду».
Довівши Полєсову, як двічі по два чотири, що борошна в місті скільки завгодно і що нема чого зчиняти паніку, громадяни бігли додому, брали всю готівку і приєднувались до борошняної черги.
Молодці з «Швидкоупаку», закупивши все борошно в крамниці, перейшли на бакалію й утворили чайно-цукрову чергу.
За три дні Старгород був охоплений продовольчою і товаровою кризою. Представники кооперації і держторгівлі запропонували, поки прибудуть харчові продукти з дороги, обмежити відпуск товарів в одні руки по фунту цукру і по п'ять фунтів борошна.
Другого дня винайдено протиотруту.
Першим у черзі по цукор стояв Альхен. За ним — його дружина Сашхен, Паша Емільович, чотири Яковичі і всі п'ятнадцять пенсіонерок бабусь у туальденорових убраннях. Викачавши з магазину Старгіко півпуда цукру, Альхен повів свою чергу в другий кооператив, клянучи по дорозі Пашу Емільовича, який встиг злопати одпущений на його пайку фунт цукрового піску. Паша сипав цукор горбиком на долоню і посилав у свою широку пащу. Альхен клопотався цілий день. Уникаючи усушки й розтруски, вів вилучив Пашу Емільовича з черги і пристосував його для переносу скупленого на привозний ринок. Там Альхен сором'язно перепродував у приватні крамнички добуті цукор, борошно, чай і маркізет.