Дванадцять стільців. Золоте теля

Вороб'яніновський стілець стояв у їдальні, де була найбільша течія. Білі баранці закипали округ усіх чотирьох ніжок. Стілець ледь подригував і, здавалось, збирався негайно попливти од свого переслідувача. Остап сів на нього і підібгав ноги. Отямившись, Ернест Павлович з криками «пардон! пардон!» закрив крани, умився і став власною персоною перед Бендером голий до пояса і в засуканих до колін мокрих штанах.

— Ви мене просто врятували! — збуджено кричав він. — Пробачте, не можу подати вам руки, я весь мокрий. Ви знаєте, я мало не збожеволів.

— До того, видно, і йшлося.

— Я опинився в жахливому становищі.

І Ернест Павлович, переживаючи знову страшну пригоду, то погасаючи, то нервово сміючись, розказав великому комбінаторові подробиці свого лиха.

— Якби не ви, я б загинув, — закінчив інженер.

— Так, — сказав Остап, — зо мною теж трапився такий випадок. Навіть трохи гірший.

Інженера до такої міри цікавило тепер усе, що стосувалось подібних історій, що він навіть кинув відро, яким збирав воду, і почав напружено слухати.

— Точнісінько так, як з вами, — почав Бендер, — тільки було це взимку, і не в Москві, а в Миргороді, в один з веселеньких періодів між Махно і Тютюнником дев'ятнадцятого року. Жив я з одній сім'ї. Хохли запеклі! Типові власники: одноповерховий будинок і багато всілякого барахла. Треба вам сказати, що з каналізації та інших вигод у Миргороді є тільки вигрібні ями. Ну, і вискочив я одного разу вночі в самій білизні, просто на сніг: застудитися я не боявся — діло однієї хвилини. Вискочив і машинально, захлопнув за собою двері. Мороз — градусів двадцять. Я стукаю — не відчиняють. На місці не встоїш: замерзнеш! Стукаю і бігаю, стукаю і бігаю — не одчиняють. І, головне, в домі жодна сатана не спить. Ніч страшна. Собаки виють. Стріляють десь. А я бігаю по заметах у літніх спідніх… Цілісіньку годину стукав. Ледве не здох. І чому, ви думаєте, вони не одчиняли? Майно ховали, зашивали керенки в подушку. Думали, що з трусом. Я їх мало не повбивав потім.