Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Року 1034 дужий Мстислав застуджується на полюванні та помирає; Ярослав, схоже, може тепер нарешті полегшено зітхнути, але… Коли він бавився у Новгороді, садячи там свого сина Володимира, – приходить звістка, що Київ обложили печеніги, та треба поспішати туди. А ледь якось здолав печенігів, диви, – нова біда: брат Судислав плете змову проти нього. Приходиться посадовити брата до тюрми у Плескові, що ж тут поробиш!
Але, от – 1037: “заложи Ярослав город великий Києв”, – із золотими воротами та храмом Софії. Це не слід розуміти дослівно, просто наш недорікуватий літописець хоче сказати, що Ярослав задумав реконструкцію столиці; як свого часу Август у Римі. Ярослав ставить церкви та засновує кляштори, процвітає й книговидавництво. Та, не слід думати, що йдеться про щось суттєве, хоч перекладається чимало з грецької. Але – те саме, не Платон та не Арістотель, а візантійська попівська ж базгранина; а до неї – іще недорікуватіша власна. За рівнем, ніяк не перевищуючим нашого літописця.
З усього цього довідуємося, принаймні, що сам Ярослав умів читати; що ж – у християнській країні і це добре. Поґотів – для княжого Києва. Бо то ж не каганат, де мало не кожний знав три мови нараз.
Отже, вважайте, що й мудрості від усього цього в Києві не так багацько прибуло…
Далі оповідається, що трішки застоявшись, Ярослав 1038 знову ходив на ятвягів. Про жодні висліди цього походу (як і багатьох інших, до речі) – не згадується. Перед тим писалося, що на ятвягів 983 ходив Володимир, та ще й “взя землю ихъ”, – отже? Чи вони за цей час знову були звільнились? I от – ще одне. Чи мислимо, щоб якийсь володар у Європі ходив військовим походом на частину своєї власної країни? – таке щось бувало мислиме лише тоді, коли там піднімав голову якийсь узурпатор; ну, як це частенько бувало в Римі. Але тут про таких не чути.
А все це знову, хочемо ми чи не хочемо, повертає нас до попереднього питання, – не про вимріяні кимось, а про справжні розміри, масштаби суверенітету Київської держави: якими ж вони насправді були? Все це вимушує ствердити, що перед тим ми визначили підвладні їй терени – з великим запасом. Включивши туди чимало з того, що цією державою ніколи не було, та за жодних умов і бути не могло.
Візьмемо хоча би попередній прецедент із життя Ярослава, коли він позбавився чергового суперника – прудкого Володимира, онука Брячислава, прогнавши його до Полоцька. Так, до Полоцька, а що ж далі? Чи вимагав Ярослав, аби полочани видали йому Брячислава? – здається, ні. Чи пішов сам походом на Полоцьк? – теж ні. Отже, не входили, ні Смоленськ, ні Полоцьк до меж Київського суверенітету. Схочуть – пустять до себе якогось київського вигнанця; не схочуть, – вибачайте.
Не мала жодного відношення до Києва й ота, за тисячу ж кілометрів, Тьмуторокань, до якої теж час від часу збігали ті, кому не щастило вдома.
Так само, ніколи не входили до Київської держави й жодні балтицькі народи, з ятвягами включно. Маючи, напевно, цілком самостійну державу (або держави), яку (яких) так і проблимали історики, що зосередились чомусь виключно на Києві.
Бо, поясніть тоді, більш–менш переконливо, а звідки ж побралися такі потужні державницькі сили (та до того – у справжньому сенсі цього слова) – у дикої та задупної (за переконаннями істориків, звичайно) Аукштоти, яка за одне століття, відлічуючи від 1240 року, – зуміла вирости на Велику Литву, встати від моря до моря?
А все це дозволяє нам тепер іще дещо скоротити терени Київської Русі часів Ярослава, – до справжніх, десь там у – 250 тисяч км. кв. Бо, які б там дружні відносини не пов’язували Київську та Новгородську Русь, а держави це були різні.
Тепер же, помилуємося на щось таке:
Велика держава середньовічного світу Древня Русь…
Скільки народних билін оспівує її, скільки натхненних сторінок присвятили їй літописці. Слов’яно–русси – наддніпрянські поляни та приільменські словени, полоцькі кривічі та сіверські в’ятичі та інші племена здавна орали, полювали, бортничали на своїй землі. Відбиваючи наїзди скандинавських морських піратів iз півночі, хозарів і кочовиків–печенігів із півдня, вони поступово згуртувалися до Х ст. до величезної держави під рукою великих князів та бояр “матері городів русскіх” Києва, а також підвласних йому Новгорода, Чернігова, Полоцька, Смоленська… Нова держава розкинулася від чорноморських степів по береги Льодового океану, від Даугави та по Дунай з Волгою.