Людина без властивостей. Том I

І наступної миті Ульріхові, вслід за хвилею прикрого відчуття, на пам’ять спливла одна фраза. Звучала вона так: «Душа содоміта могла би пройти крізь натовп, ні про що не здогадуючись, і в очах її світилася б прозора дитяча усмішка; бо все залежить від невидимого принципу». Ці слова не дуже відрізнялися від тих перших фраз, але були трохи перебільшені, й від них віяло ледь відчутним солодкуватим запахом зіпсутости. І як виявилося, ця фраза була тісно пов’язана з певним простором, кімнатою з пожовклими французькими брошурами на столах, зі стеклярусними портьєрами замість дверей, — і в грудях зринуло таке відчуття, немовби запускаєш руку в курячу тушку, щоб дістати серце. Бо фразу промовила Діотима під час його візиту. До того ж належали ці слова одному сучасному письменникові, якого Ульріх замолоду любив, але згодом звик вважати салонним філософом, а фрази в цьому дусі не смакують так само, як хліб, що на нього вихлюпнули парфуми, тож потім десятки років ні з чим таким уже не хочеться мати справу.

Та хоч відраза до всього того в Ульріха й досі не минала, цієї хвилини йому, однак, було соромно за те, що він жодного разу в житті так і не повертався до інших, справжніх фраз тієї загадкової мови. Адже він розумів їх чи, правильніше сказати, навіть проймався ними по-особливому, безпосередньо, як чимось інтимним; але цілком визнати їхню слушність так ніколи й не зважився. Вони, такі фрази, в яких до нього промовляло щось братерське, якась м’яка, темна щирість, протилежна владному тону математичної й наукової мови, хоч ніхто й не міг сказати, в чому та щирість полягає, — такі фрази були в його житті й роботі, мов непов’язані один з одним острови, що до них рідко хто навідується; та коли він окидав їх поглядом, наскільки давали змогу його знання, йому здавалося, що він відчуває зв’язок між ними, так немовби ті острови, на невеликій відстані один від одного, лежали неподалік від берега, що ховався за ними, чи становили рештки материка, який загинув у прадавні часи. Ульріх відчував лагідність моря, туману й невисоких чорних узгір’їв, що дрімали в жовто-сірому світлі. На гадку йому спала одна невеличка морська подорож, одна втеча на взірець «просто куди-небудь поїдьте», «переведіть свої думки на щось інше», — і він уже напевно знав, яке дивне, сповнене кумедних чарів враження своєю жаскою силою раз і назавжди відтіснило на задній план решту таких вражень. На мить у його грудях, поросла волоссям шкіра яких за минулі роки стала товстішою й грубішою, закалатало серце двадцятирічного. Калатання двадцятирічного серця в його тридцятидворічних грудях видалося йому чимось таким, немовби юнак раптом непристойно поцілував чоловіка. І все ж цього разу від спогаду Ульріх не відмахнувся. Це був спогад про одну пристрасть, що мала дивне завершення, — пристрасть, якою він у свої двадцять років запалав до жінки, значно старшої за нього віком, а головне — міцніше пов’язаної з власним домом.