Людина без властивостей. Том I

Ті по-нічному тихі листи, про які Ульріх не кидав думати й удень, згодом він згубив; зрештою, таке й було, мабуть, їхнє призначення. Спочатку він ще багато писав у них про своє кохання та всілякі думки, навіяні ним, але невдовзі все це чимдалі більше почали витісняти краєвиди. Вранці його будило сонце, й коли рибалки були в морі, а жінки й діти біля хатин, він і віслюк, що об’їдав кущі на схилах скель поміж двома невеличкими острівними селищами, здавалися єдиними вищими живими істотами на цьому клаптику землі, зухвало випнутому над водою. Наслідуючи свого чотириногого товариша, Ульріх вибирався звіриною стежкою на одне з кам’яних пасом або лежав на краю острова в товаристві моря, скель і неба. Сказано це без пишномовности, адже різниця в розмірах зникала, як зникала в такому сусідстві, втім, і різниця між духом, тваринною й мертвою природою і зменшувалися всілякі відмінності між речами. А якщо висловлюватися цілком тверезо, то ці відмінності, мабуть, і не зменшувалися, й не зникали, хоч і втрачали своє значення; на тебе вже «не поширювалися жодні розмежування, запроваджені серед людей», — достоту так, як це описували віруючі в полоні містики любови, про яких юний лейтенант-кавалерист тоді ще анічогісінько не знав. Та він про такі явища й не замислювався, — як ото іноді, мов мисливець, що натрапив на слід дичини, йдеш слідами якого-небудь спостереження, обмірковуючи його, — ба більше, він їх, либонь, і не помічав, а просто в себе вбирав. Він занурювався у краєвид, хоч це водночас було й невимовне ширяння, і коли світ проникав у нього крізь очі, то сенс світу нечутними хвилями докочувався до нього зсередини. Ульріх потрапив до серця світу; до далекої коханої звідси було так само недалеко, як до найближчого дерева; внутрішнє почуття поєднувало створіння одне з одним без простору, — як ото уві сні двоє створінь проходять, бува, одне крізь одне, не зливаючись, — і змінювало всі їхні взаємини. Та загалом цей стан більш нічого спільного зі сном і не мав. Він був зрозумілий і переповнений зрозумілими думками; тільки нічим у нього не рухали причини, мета чи плотське жадання, а все розходилося все новими й новими колами, мов ото водяний струмінь без кінця-краю ллється і ллється в басейн. І саме це Ульріх і описував у своїх листах, більш нічого. То був уже цілком інший образ життя; все, що становило цей образ, випадало зі звичайної уваги, втрачало чіткість і мало вигляд радше трохи розпливчастий і туманний; але інші центри вочевидь знов наповнювали життя ніжною визначеністю й зрозумілістю, позаяк усі життєві питання й події набували незрівнянного добросердя, м’якости та спокою і водночас цілком іншого значення. Якщо, наприклад, повз руку замисленого проповзав жук, то це не було наближення, проминання й віддаляння, і не були це людина й жук, а була подія, що невимовно зворушувала серце, ба навіть не подія, а, хоч усе те й відбувалося, стан. І завдяки таким ось мимовільним відкриттям, усе, що загалом становить звичайне життя, набувало, хоч би де Ульріх із цим стикався, зовсім іншого значення. І в цьому стані його кохання до пані майорихи також швидко набуло наперед визначеного йому образу. Часом він намагався намалювати собі в пам’яті ту жінку, про яку ненастанно думав, і уявити, що вона цієї хвилини робить, у чому йому неабияк допомагало докладне знайомство з її побутом; та щойно йому це вдавалося й він бачив перед собою кохану, його почуття, що стали такими разюче прозірливими, одразу сліпли, й він мимоволі намагався якомога швидше знову звести її образ до щасливої віри в те, що для нього десь є велика кохана. Минуло небагато часу, і вона й геть обернулася на такий собі енерґетичний центр, позбавлений особистости, на невидимий ґенератор його осяянь, і він написав їй останнього листа, де пояснив, що життя задля великого кохання, власне, не має анічогісінько спільного з володінням і бажанням «будь моєю», які належать до сфери привласнення, нагромадження й обжирання. Це був єдиний лист, якого він відіслав, і чи не апогей його любовної недуги, невдовзі після чого вона минула й він раптово видужав.