Людина без властивостей. Том I

Вона влаштувала йому бурхливу сцену, а коли опісля виник вакуум, посипалися докори, запевнення, поцілунки. Коли скінчилися й вони, все лишилось, як і було, порожнечу заповнила та сама пуста балаканина, й час пускав бульбашки, мов ото видхла вода у склянці.

«Наскільки ж вона чарівніша, коли шаленіє! — міркував Ульріх. — І як машинально все відбулося потім знову». Її вигляд звабив його й збудив у ньому ніжність; тепер, коли все було позаду, він знову відчув, як мало це його стосувалося. Він надзвичайно виразно усвідомив, як неймовірно швидко такі переміни обертають здорову людину на невгамовного дурня. Але йому здавалося, що ця любовна метаморфоза у свідомості — лише окремішній випадок чогось багато загальнішого; адже й вечір у театрі, й концерт, і богослужіння в церкві, взагалі будь-який вияв внутрішнього світу — нині такі самі скороминущі острівці другого стану свідомости, який час від часу вклинюється у звичайний.

«Адже недавно ще я працював, — міркував Ульріх. — А доти виходив з дому й купував папір. Привітався з добродієм, з яким колись познайомився у Фізичному товаристві. Кілька днів тому ми з ним мали серйозну розмову. І тепер, якби Бонадея трохи поквапилась, я міг би трохи погортати оті книжки, що їх видно звідси крізь прочинені двері. Але був якийсь проміжок, ми пролетіли крізь хмару шаленства, і тепер не менш моторошно стає від того, як поважні думки знову змикаються над цією прогалиною, що затягується, й виявляють усю свою драглистість».

Але Бонадея не квапилась, і Ульріхові довелося повернути думки на щось інше. Його товариш юности Вальтер, чоловік маленької Клариси, що став трохи дивакуватим, якось сказав про нього: «Найбільше енергії Ульріх завше вкладає в те, що не вважає за потрібне!». Вальтерові слова спали йому на думку саме цієї хвилини. «Нині так можна сказати про нас усіх», — зітхнув Ульріх. Він і досі ніби навіч бачив той літній будиночок і дерев’яний балкон, що його оперізував. Ульріх гостював у Кларисиних батька й матері; це було за кілька днів до весілля, й Вальтер ревнував до нього Кларису. Вальтер узагалі бував навдивовижу ревнивий. Ульріх стояв надворі, на сонці, коли Вальтер із Кларисою ввійшли до кімнати за балконом. Він підслуховував їх, не ховаючись. А втім, тепер він пригадував лиш одну ту фразу. А ще картину: затінена глибина кімнати висіла, мов трохи відкритий складчастий гаманець на яскраво освітленій сонцем зовнішній стіні. У складках того гаманця з’явилися Вальтер із Кларисою; обличчя Вальтера було скорботно витягнуте й мало такий вигляд, немовби з рота в нього виглядали довгі жовті зуби. Або ще можна було сказати, що в шабатурці, оббитій зсередини чорним оксамитом, лежало кілька довгих жовтих зубів, а поряд стояли, мов привиди, ті двоє. Ревнощі були, звісно, безглузді; Ульріха не вабило до жінок його друзів. Але Вальтер завжди мав рідкісний хист брати все глибоко до серця. Він ніколи не досягав того, чого прагнув, тому що його просто переповнювали почуття. Здавалося, він носить у собі дуже мелодійний звукопідсилювач для маленького щастя й нещастя. Він завжди розраховувався золотими й срібними дрібняками почуттів, тоді як Ульріх оперував сумами переважно великими, сказати б, чеками думок, на яких стояли багатозначні числа; та це був, зрештою, лише папір. Коли Ульріх хотів скласти собі портрет Вальтера з усіма властивими йому рисами, то в уяві бачив, як той лежить на узліссі. На Вальтерові були тоді короткі штанці й чомусь на диво чорні панчохи; ноги він мав не дорослого чоловіка, не м’язисті й міцні і не худі й жилаві, а як у дівчини — в не дуже вродливої дівчини з негарними повними ногами. Підклавши руки під голову, Вальтер споглядав краєвид, і небеса знали, що в такі хвилини його краще не тривожити. Ульріх не пригадував, щоб навіч бачив Вальтера в такій позі за якихось певних обставин, котрі вкарбувалася б йому в пам’ять; картина ця й через півтори десятка років чітко вимальовувалася в уяві, скоріше мов навік поставлене тавро. І спогад про те, що Вальтер тоді ревнував до нього, навіював приємну схвильованість. Адже все це відбувалося в той час, коли він ще відчував радість від самого себе. І Ульріх подумав: «Я навідувався до них уже кілька разів, а Вальтер не відповідає на мої візити. Але сьогодні ввечері однаково можна було б поїхати до них знов; чого б то я мав через це журитися!»