Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
— Звідки тут узявся такий великий камінь? — це непогане запитання, бо про Лисого начебто нічого не говорить.
— Він тут із незапам’ятних часів, — відповів старий. — Це наша святиня.
Відповідь виявилася дуже доброю, бо підказала нове запитання:
— А що таке «святиня»?
Вождь здивовано звів догори брови. Потім невесело посміхнувся й сказав:
— Це довго пояснювати. Поживеш трохи в нас — зрозумієш сам.
Отже, ні вбивати, ні відпускати його не збираються. Теж знання. Звісно, у Лисого було запитання — найважливіше. Але він чомусь відчував, що саме його варто уникати. Самі скажуть, подумав він.
— Отож якщо ти більше не маєш запитань, — промовив вождь, і Лисий зрозумів, що той йому не відповідатиме, навіть якщо хлопець і придумає, що б іще таке спитати, — тоді я тебе питатиму. Як тебе звуть?
Якщо відповісти, що його звуть Лисим, йому можуть не повірити. А потім не віритимуть і всьому іншому, що він скаже.
Від самого народження людина звикає до свого імені, воно здається звичайним і — власним. Але одного разу Лисий уже переконався, що таке звичне його ім’я для інших звучить дивно. Діти з Лелиного села довго не знали, як його насправді звуть. Називали так, як вигадала Леля.
— Лесик, — сказав він.
— Лесик, — повторив вождь. — Гаразд. І звідки ж ти прийшов?
— Я зі свого села прийшов. Тобто я не прийшов, — відповів Лисий, — я йшов. Чотири чи п’ять днів — не пам’ятаю вже. Уздовж ріки, а потім там не було проходу — порожні дерева стояли. Я спустився на берег… А потім мене зловили ваші мисливці.
— А звідки ти взяв, що вони мисливці?
— Як звідки? Вони ж самі сказали, що я їм полювання зірвав…
— Чому ти залишив своє село?
Лисий вирішив не відповідати на це запитання. Принаймні не зразу. Він удав із себе вперте хлоп’я й відвернувся. Старий чекав — не підганяв і не залякував. І це було найгірше. Найважче, виявляється, мовчати, коли співрозмовник також мовчить. Такої витримки від вождя він не чекав. Мовчання затягувалося, ставало нестерпним і безглуздим. Просто дурним. Старий його знезброїв. Справді, коли в нього були запитання, вождь відповідав. Тепер він почав питати, а хлопець мовчить.
Раптом йому спало на думку, що не відповідаючи, він забрехався. Коли була його черга питати, він був винахідливий і розумний. Вождь навіть похвалив його, що вміє ставити запитання. А тепер корчить із себе маленького дурника, який не вміє відповідати. Хоч це значно легше.
— Я вже казав вашим мисливцям… — почав він, намагаючись уривчастістю оповіді виправдати довге мовчання. — Вони не повірили. Сказали, битимуть… А що, я повинен видумувати, щоб мені повірили?
Він знову помовчав.
— Якщо не повірите, то краще зразу вбийте… — Лисий вирішив запропонувати вождеві вже колись використану історію. Не сказати б, що вона тоді дуже йому допомогла, але час виграти вдалося. — Я ходив у ліс — шукати воду. Ночував на дереві… А коли вернувся… села вже не було. Мабуть, вовкулаки, бо жодної живої людини не лишили…
Знову пауза, під час якої хлопцеві навіть пощастило видавити з себе сльозу.
— Тільки пацюки… — вів він далі. — І черви…
— Які черви? — раптом перебив його старий.
Оце так пастка! Сам же собі й розставив! Білі черви на другий день іще не заводяться, дощові м’яса не їдять. Хто ж його за язика тягнув?!
— Не знаю, які… Я таких раніше не бачив. Дрібні й сині… — Він уже вигадував, а це погано.
— Скільки їх було? — схоже, вождь забув усе заради цих нісенітніць про черву.
— Як скільки?.. Я не рахував… Багато.
— Вони були скрізь, чи такими клубками?
Лисий спробував «пригадати»:
— Наче клубками… Я їх не дуже роздивлявся. Я взагалі майже нічого не бачив… Там мама…
Збрехавши так нахабно, хлопець відвернувся, щоб приховати ніяковість. І це добре, бо вождь, здається, інакше зрозумів його. Та й хто б не зрозумів, що хлопцеві тяжко все це згадувати!
— Черви, черви, черви… — задумливо промовив вождь. — Ну гаразд, а де ти черевика згубив?
— У болоті. Видра вхопила, я її зарубав, але потім полізли інші, почали її шматувати й віддерли від мене разом із черевиком… Я ледве втік від них.
— Так, пощастило, — дуже сумно, аж занадто сумно сказав Сидір, ніби й не про Лисого й не до нього. — Оце так пощастило!..
У хлопця склалося враження, що він це сказав нещиро — чи то насправді не дуже радів щастю Лисого, чи то взагалі говорив не про нього.