Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Івась пригорнув її до себе, Марічка обхопила його шию руками й заридала. Плече стало мокрим, а вона здригалася всім тілом, глибоко схлипувала й при цьому примудрялася ще вимовляти якісь слова:
— Він сказав… Він пообіцяв… Я йому повірила… Він обдурив мене…
— Хто? Пластун? — перепитав Івась.
Мала закивала головою і заридала ще палкіше, хоч хвилину тому таке й здавалося неможливим. Більше вона нічого не говорила, й Івась не уявляв, коли заговорить знову.
Зрештою, вона жива й здорова. А де була… Це, звісно, цікаво й важливо, та не так, щоб іще далі її мучити.
— Ночуватимемо сьогодні тут, — звернувся Івась до Петруся, який весь цей час сидів мовчки й про щось думав. Таке враження, що він навіть не слухав, про що говорили Івась і Марічка.
І справді, не відповівши на запитання, Петрусь підвівся й пішов надвір. Івасеві дуже хотілося піти за ним і подивитися, що малий надумав, однак залишити зараз Марічку саму він не міг. Та й не відпустила б вона його. Руки в неї, треба визнати, дуже міцні. Вже як обхопила за шию, то тільки сама й може відпустити. А хлопчик знав, що поки мала не виплачеться, вона його не відпустить.
— Ну от! — почувся з комори голос Петруся. — Я так і думав. Ніхто сюди не лазив.
— Як це? — не зрозумів Івась.
— Ніяк. Пастка на місці.
— Ти казала Пластунові про пастку? — спитав Івась Марічку.
Мала завмерла, перестала не лише схлипувати, а мабуть, і дихати. Тільки ще міцніше стиснула руки навколо його шиї. Ще одне запитання — і задихнуся, подумав хлопець. Але мусив ризикувати.
— То це він пообіцяв, що не полізе сюди?
Ще дужче стислися руки. А потім знову ридання. Все ясно.
До хати повернувся Петрусь. Він одразу пройшов до дверей комори й почав їх пильно роздивлятися.
— Ну от! Так я й думав, — сказав він, ні до кого, крім себе, не звертаючись. — Так я й думав.
— Що? — не витримав Івась.
— Рубали звідси, — коротко відповів Петрусь. І додав: — Знали, що ніхто хати не стереже, тож просто зайшли й порубали двері.
Марічка стихла. Більше ніхто нічого не казав. Мовчки постелилися й лягли спати. Тільки Петрусь, лігши на велику пухову перину, раптом підскочив.
— Що це?
— Рогач, — тихо відповіла з темряви Марічка.
— Який?
— Наш. Самоносний. Я його підмінила.
— То вони вкрали іншого рогача?
— Ага. Я туди поставила старого рогача. Того, що був у хаті Лесика.
— І за те дякую, — втомлено відповів Івась.
Мабуть, Марічка розраховувала на більше схвалення за свою кмітливість. Та в нього на це вже не було сил. Надто тяжким і виснажливим видався день.
Івась лежав і дивився в темряву. Звичайно, треба встати й піти шукати Лисого й Лелю. Втім, що з ними може статися? Лисий такий обережний і вправний, Леля така смілива, ще й Василько з ними. І Глина. Схоже, вирішили заночувати в лісі. Їм видніше.
Настала ніч.
Холодна ніч
Бігти нічним лісом — гірше не буває. Глина дороги не вибирає — біжить на запах. Довгою мотузку робити не можна, бо вона неодмінно десь заплутається в кущах чи корчах. Три кроки — це найдовша відстань від пса, яку можна собі дозволити. Сили в ньому, виявляється, ого-го! Тягне й тягне. І схочеш зупинитися, то не вийде. От упасти — цілком можливо. Леля падала цієї ночі не раз. І що довше вони бігли, то частіше падала.
Звісно, якщо йому скажеш, щоб зупинився, він спиниться. Але ж тоді вони згають час. Леля розуміла, що треба зробити зупинку, ще раз дати собаці напитися. Та розуміла вона й те, що запах із часом зникає, і тоді цілком вірогідно, що вони втратять напрямок, заблукають. Де тоді шукати Лисого?
Цілу ніч, із останніх сил переставляючи ноги й намагаючись утримати рівновагу, не впасти, Леля невпинно картала себе за те, що сталося. Найгірше — це коли їх розлучають. І незрівнянно гірше, що розлучилися вони з її вини.
Колись уже таке було. Щоправда, тоді її провина була значно менша. Це було в Орлиному лісі, коли всіх дітей захопили воїни; вони невідь звідки взялися, й потягли дітей до підземелля. Леля тоді єдина змогла втекти в ступі. Скільки вона шукала їх, як переживала! Але ж у той «чистий» ліс вони ввійшли саме тому, що вона наполягала. Лисий від самого початку не хотів туди йти. Послухався її! Потім, щоправда, вийшло так, що саме вона допомогла дітям урятуватись. І не лише дітям, а цілому селу, де жив Єгор. Єгор. Ото відчайдух! Він і подарував Лелі Глину, коли вони з Лисим уже поверталися з Руїни, коли забрали всіх дітей. Пес тоді був іще цуценям. І то був надзвичайно щедрий дарунок, адже Глининого батька саме перед тим убили підземники. Втім, у Єгоровому селі собак було чимало.