Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Лисий сів у ліжку, і відчув при тому, як болить нога. Ввечері якась бабуся обмила її й чимось смердючим намастила, але біль, як з’ясувалося, не минув і досі. Хлопець мимоволі кинув погляд на ногу. Вона розпухла й була ніби не своя. Чи зможе він ходити? Ехе-хе! З такою ногою далеко не втечеш.

— Може, воно й краще, — промовив дід, простеживши за його поглядом і, мабуть, зрозумівши, про що він подумав.

Лисий тільки поглянув на нього й нічого не відповів. Старий почекав і, не дочекавшись відповіді, сказав:

— Хто мало говорить, той багато думає. Про що ж ти думаєш, хлопче? Які в тебе є запитання?

Коли багато запитань, вибрати перше дуже важко.

— Як вас звуть? — нарешті вирішив Лисий.

— Добре запитання, — роздумливо відповів дід. — Ні до чого не зобов’язує. Що ж, я сам запропонував. Мене звуть Сидором. Але всі в селі називають Великим і Вічним Вождем. Якщо ти спробуєш назвати мене інакше, тебе не зрозуміють.

— Як же мені вас називати?

— Так і називай: Великий і Вічний Вождь.

Звучало дико, та Лисий вирішив цього не казати.

— А ви справді вічний? — спитав він, хоч і розумів, що це дуже ризиковане запитання.

— Ти вмієш ставити запитання, — відповів вождь, і Лисий здригнувся.

Колись йому ті самі слова сказав Інженер — і він також був вічним. Іще коли людей було багато й вони жили у великих селах, їздили на великих залізних санчатах і були могутні, серед них почалася страшна хвороба. І від тієї хвороби майже всі люди померли. Звісно, не всі заразилися — далекі села хвороба оминула. Інженер, із яким Лисий на початку літа зустрівся біля Руїни, перехворів, як і більшість інших людей. Але йому пощастило вижити. У Лисого тоді склалося враження, що саме завдяки цьому старий жив і досі — бо йому пощастило перебороти хворобу.

У його ж хаті захворів і Лисий. Чи це була та сама хвороба, чи якась інша, подібна, але тоді хлопчикові вдалось одужати. Врятувала його Леля.

Однак зараз, розмовляючи з вождем, він раптом відчув, що у вождя й Інженера багато спільного. Обидва старезні. Один із них вічний, другого називають вічним. І обоє сказали Лисому ті самі слова: «Ти вмієш ставити запитання». І обоє при тому мали на увазі зовсім інше — що на запитання Лисого нелегко відповісти.

Справді багато спільного.

— Ніхто не може бути вічним, — після паузи вів далі старий. — Але я бачив народження всіх, хто сьогодні живе в селі. Ще є запитання?

Лисий думав. І не відповідав. Якщо він скаже, що є, то їх треба зразу ставити. А це небезпечно. Запитання можуть більше викрити, ніж відповіді — це він знав добре. А що менше в цьому селі про нього знатимуть, то краще для нього ж. Якщо сказати, що запитань немає, то може виявитися, що іншої нагоди не буде, що він просто втратить можливість довідатися про щось важливе. Але й довго мовчати також не варто.