Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Тут пес повернув голову в іншому напрямку й голосно загавкав. Леля зрозуміла, що оточена. Стріляти чи тікати не було ніякого сенсу. Тоді її просто вб’ють. І Глину теж. І Лисому вона нічим не допоможе.

Коли вночі бігла слідами тих, хто схопив Лесика, Леля перебирала різні можливі розвитки подій. Серед них і такий: що сама вона наскочить на вартових і не зможе втекти. Це був один із найгірших варіантів, але не найгірший. Його — хоч і невеличкими — перевагами було те, що, по-перше, вона не втратить слід і не заблукає, по-друге, залишиться жива, по-третє, потрапить до того ж села, де зараз Лисий.

Про вади такої пригоди дівчинка вирішила зараз не думати. Підняла ліву руку, а правою обережно поклала на землю арбалет. Потім випросталася й подивилась на нападників.

Їх було п’ятеро, вони вийшли з-за стовбурів дерев, за якими ховалися, й повільно пішли до неї. Глина загарчав так загрозливо, як ніколи. Він би, безперечно, захистив її. Але чоловіків багато. Вони озброєні списами. Може, вдвох Леля і Глина й упоралися б із ними, але навряд щоб самі при цьому вціліли. І ще невідомо, що б тоді сталося з Лесиком.

Леля поклала руку Глині на голову.

— Тихо, Глино, тихо. Спокійно, — сказала вона лагідно. — Свої. Свої…

Хоч був би Глина останнім дурнем, якби не побачив, що то зовсім не свої. Однак якщо Леля так каже, пес вирішив удати, ніби повірив їй. Замовк і дивився на них без погрози. Але хвостом усе одно не крутив. Не такі вже й свої.

Чоловіки підійшли ближче й стали навколо них. Втім, надто вже не наближалися. Видно, знали, що таке собака. От тільки дивилися вони не на Глину, а на Лелю. Ніби й з приязню, але… Глині ці погляди не сподобалися. Так дивляться вовки на зайця.

Один із чоловіків, найвищий і, схоже, найдужчий простягнув брудну волохату руку, щоб торкнутися Лелиного волосся, й пес тихо сказав йому:

— Тільки спробуй!

Той зрозумів і відсмикнув руку. Але не схоже було, щоб він зовсім відмовився від такого наміру. Уважно подивився на Глину й почав відводити назад держално свого списа.

— Тільки спробуй! — тихо сказала йому Леля.

Чоловіки розсміялися. Вони вочевидь несерйозно поставилися до двох попереджень.

— Іди за мною, — кинув Лелі один із них. — А пес нехай іде поруч із тобою. Якщо він у тебе слухняний. А якщо ні, то…

Він не договорив, та Леля зрозуміла. Вона нахилилася й узяла собаку за ошийник.

— Поруч, Глино, поруч.

Чоловіки знову розсміялися.

— Ох і прізвисько! — промовив волохаторукий, що був, мабуть, ватажком.

Йшли вони швидко, і Леля намагалася не відставати від ватага, хоч і мусила йти зігнувшись, бо весь час міцно тримала Глину за ошийник.

Йшли вони довго. Години через дві Леля відстібнула лівою рукою баклажку й спинилася. Її не підганяли. Наливши води в долоню, вона дала попити Глині. Той вихлебтав воду двома ударами язика й поглядом попросив іще. Дівчинка почала наливати й тут помітила, що води більше немає. Навіть Глині вистачило лише на один ковток. Леля закрутила баклажку, знову почепила її на пасок.