Конституція України. Науково-практичний коментар
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-243-5
- Жанр: право
Электронная книга - «Конституція України. Науково-практичний коментар». Краткое содержание книги:
До складу авторського колективу ввійшли провідні вітчизняні науковці, академіки та члени-кореспонденти Національної академії правових наук України, народні депутати України, керівники центральних органів законодавчої, виконавчої та судової влади, правоохоронних органів.
Для суддів, працівників правоохоронних органів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування, науковців, викладачів, аспірантів і студентів вищих навчальних закладів, а також широкого кола читачів.
У коментованому приписі зустрічається такий законодавчий прийом, коли в одній статті закону разом з формулюванням певного права визначаються й межі його використання. Такий прийом застосовується і в деяких широко визнаних міжнародних актах щодо прав людини. Межею здійснення людиною її права на розвиток тут визначено необхідність дотримання прав і свобод інших людей. Вказана межа охарактеризована і в одній із наступних статей Конституції України у вигляді обов’язку кожного не посягати на права і свободи інших (ч. 1 ст. 68). Вона властива використанню людиною не тільки права на розвиток, а й усіх інших її прав. Проте оскільки про неї тут згадано вперше, слід зупинитись на цьому питанні докладніше.
"Уявлення про те, що межею здійснення людиною власних прав є непорушення нею прав інших осіб, відображає загальнолюдський досвід життя у суспільстві, досвід гуманного, цивілізованого спілкування. Воно зустрічається вже у стародавніх релігійних текстах (у Біблії читаємо: «Не робіть іншим того, чого собі не бажаєте». — Дії 15:29) та у висловлюваннях видатних мислителів людства («Чини так, аби твоє свавілля було сумісним із свавіллям іншого згідно зі загальним законом свободи». — І. Кант). Тому важливим критерієм вільного розвитку особистості кожного є повага до інтересів, прав і свобод інших людей. Однак запровадження розглядуваного обмеження на практиці може викликати неабиякі труднощі. Адже у соціально неоднорідному суспільстві поряд із загальносуспільними інтересами, однаковими для всіх його членів, існують й інтереси специфічні — групові та індивідуальні.
Тому змістовна інтерпретація різними суб’єктами людських прав, яка зумовлюється значною мірою цими «частковими» інтересами і покликана полегшувати їх задоволення, досить часто не збігається. А звідси й уявлення про те, де ж саме починаються ті права інших, котрі мають бути межею здійснення особою її власних прав, у різних суб’єктів доволі часто відрізняються. У разі конфлікту цих уявлень (конфлікту інтерпретацій) його розв’язання доручається незалежному арбітрові — суду, з рішенням якого мусять погодитись учасники конфлікту.
Наступне положення коментованої статті пов’язане із загальною характеристикою правового становища індивіда у суспільстві. Тут вперше зустрічається поняття обов’язку особи. І стає очевидним, що до такої характеристики має входити вказівка не тільки на права та свободи людини, а й на її обов’язки. Щоправда, йдеться тут не про всі обов’язки людини, а лише про ті, які вона має перед суспільством у цілому, у той час як у неї існують ще й обов’язки перед іншими людьми, їх спільностями та об’єднаннями, перед державою. Слід підкреслити, що розглядуваний обов’язок — це не юридичний обов’язок, встановлений законодавством. Він випливає не з юридичних норм держави, а з усіх умов суспільного життя. Отже, йдеться не про спеціально-соціальний (юридичний), а про загальносоціальний обов’язок (точніше — один із його різновидів). Соціальний обов’язок людини — це необхідність певної її поведінки, об’єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування та розвитку інших людей, нації, народу, його соціальних груп й усього суспільства. Найважливіші із соціальних обов’язків держава фіксує у законодавстві, тим самим надаючи їм юридичного характеру, і забезпечує різноманітними, у тому числі примусовими засобами. Так, наприклад, це зроблено щодо обов’язку громадянина захищати Вітчизну, шанувати державні символи України (ч. 1 ст. 65 Конституції), щодо обов’язку «кожного» не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст. 66).
У коментованому приписі йдеться про обов’язки людини не перед будь-яким суспільством, а лише перед таким, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. І це засадничо виправдано. Адже в антиправовому, антигуманному, недемократичному суспільстві, яке пригнічує, принижує людину, гальмує її розвиток, навряд чи можна вимагати від неї схвального ставлення до нього, виконання нею усіх її соціальних, а тим більше юридичних обов’язків. Тому забезпечення владою вільного і всебічного розвитку є одним із критеріїв її легітимності. Тільки та влада дістає соціальне визнання як правова (правомірна), яка забезпечує умови для реалізації здібностей будь-якої людини.