Конституція України. Науково-практичний коментар
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Право
- ISBN: 978-966-458-243-5
- Жанр: право
Электронная книга - «Конституція України. Науково-практичний коментар». Краткое содержание книги:
До складу авторського колективу ввійшли провідні вітчизняні науковці, академіки та члени-кореспонденти Національної академії правових наук України, народні депутати України, керівники центральних органів законодавчої, виконавчої та судової влади, правоохоронних органів.
Для суддів, працівників правоохоронних органів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування, науковців, викладачів, аспірантів і студентів вищих навчальних закладів, а також широкого кола читачів.
Коментоване положення принципово забороняє законодавцю погіршувати становище людини у суспільстві шляхом обмеження тих прав і свобод, які вже закріплено у законах України. Щодо конституційних прав і свобод така заборона застережена спеціально (ч. 1 ст. 157).
Конституційний припис, що коментується, як і попередній, є яскравим прикладом самообмеження держави у відносинах з громадянами у ході втілення нею в життя одного з принципів правової держави. Проте його реалізація не є безпроблемною. Сама Конституція України вже заклала можливість обмеження за допомогою закону багатьох прав людини за наявності певних підстав (наприклад, ч. 3 ст. 34, ч. 2 ст. 35, ч. 1 ст. 36). Тому коментоване положення слід розуміти так, що у Конституції (та й в інших законах) не можуть бути введені нові підстави правообмеження, крім тих, які вже конституційно закріплені.
За такої постановки питання якщо й не усувається цілком можливість виникнення колізій, то принаймні зменшується її вірогідність. Але колізії все ж таки можуть виникати: по-перше, у процесі приведення законодавства у відповідність до Конституції; по-друге, при прийнятті законів з таких питань, які раніше законами взагалі не регулювались; і по-третє, при прийнятті інших нормативно-правових актів з питань, котрі поки що законом не врегульовані. (Хоча стосовно останнього випадку слід мати на увазі вимогу Конституції про те, що права і свободи людини і громадянина, їх гарантії визначаються «виключно законами України» (п. 1 ч. 1 ст. 92.) Та виходячи із загальної спрямованості, з «духу» коментованого припису, слід вважати, що і в цих випадках обмеження прав і свобод людини і громадянина не можуть бути більшими, аніж ті, які вже встановлено у чинних законах України.
Стаття 23.
Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.
Право на вільний розвиток своєї особистості — це перше з конкретних прав людини, які закріплено у Конституції України. Щоправда, таке право не було зафіксоване у Загальній декларації прав людини. Але в останні десятиріччя воно дістає все ширшого визнання та підтримки всесвітнім співтовариством. 1986 р. ООН прийняла Декларацію про право на розвиток. У цьому документі було започатковано роз’яснення змісту даного права. Зокрема проголошувалось, що право на розвиток є невід’ємним правом людини, володіючи яким кожна людина та всі народи можуть брати участь у такому економічному, соціальному, культурному і політичному розвитку, де можуть бути повністю здійснені всі права людини й основні свободи, а також сприяти йому та користуватись його благами (ст. 1.1). Принципово важливим є положення цього документа про те, що «людина є основним суб’єктом процесу розвитку та має бути активним учасником і бенефіціарієм права на розвиток» (ст. 2. 1). За сучасною концепцією, яка була викладена, зокрема, на Третьому національному семінарі «Людський розвиток в Україні-95», що відбувся у Києві, людський розвиток — це процес розширення вибору для людини. Насамперед це вибір трьох важливих речей: вести здоровий спосіб життя і жити довго, набувати знань, мати ресурси, аби підтримувати належний життєвий рівень. Сюди ж належать політична, економічна і соціальна свободи, можливість займатися творчою та виробничою діяльністю, гарантії прав людини.
Таким чином, під конституційним правом на вільний розвиток особистості слід розуміти здатність використання індивідом гарантованих Конституцією правових можливостей для здійснення своїх інтересів задля реалізації внутрішнього потенціалу особи, її творчої самореалізації. Право на вільний розвиток особистості хоча й є конкретним конституційним правом, проте має складний інтегральний характер: як універсальний вираз свободи воно комплексно виражає сутність усіх інших конституційних прав і свобод та водночас реалізується через інші конституційні права і свободи людини. Воно також поєднує в собі властивості як негативних прав (тобто передбачає невтручання держави і суспільства у реалізацію життєвого шляху індивіда), так і прав позитивних (тобто вимагає створення економічних, соціальних, політичних, культурних та інших необхідних умов своєї реалізації).