Перстень Борджіа

Коли папа довідався з офіційних, надійних і, як завжди, чудово поінформованих джерел, що Петр Кукань alias граф ді Монте К’яра не лише живий, але й став першим улюбленцем турецького султана, а на своїй фантастичній посаді Знання Його Величності показав себе тим, що став вимахувати турецьким ганджаром, який викували у Дамаску й загартували у верблюжому посліді, він згадав про своє святе осяяння, послане йому Богом саме тієї миті, коли відправляв заупокійну месу за душу буцімто померлого. Його охопила велика і свята радість, отож він як звичайно склав свої руки на животі і сміявся, сміявся так довго і щиро, як ніколи ще не сміявся у присутності своїх найближчих співробітників. — От негідник, от негідник! — захлинаючись, волав він, витираючи щедрі сльози. — Я ж казав, що ми про нього ще почуємо. Боже милосердний, де б ми могли бути, якби такі люди були на службі Моєї святості! А він, тварюка, подався до турків.

Не так щиро він сміявся, коли довідався, що першим дипломатичним кроком нового деспота стало укладення перемир’я з Персією на чотири роки, з тією Персією, яка, за європейськими надіями й розрахунками, мала щонайпізніше за два місяці зіткнутись з Туреччиною і розгромити її вщент, тому що перська армія була чудово підготовлена до війни й вишколена за найновішими європейськими принципами й методами. А далі не минало й дня без нових повідомлень про наступні кроки Петра із Кукані, Знання Його Турецької Величності, які однозначно свідчили про поважність його прагнення якнайшвидше модернізувати турецькі збройні сили. Це передовсім була закупівля великих партій зброї в англійських, шведських, голландських, німецьких зброярнях, що виготовляли сучасні чотирифун–тові гармати та легкі мушкети, які не потребували опори при стрілянні і заряджались картонними гільзами. Це дурниці, потішав він себе, це не маг. перспективи, Туреччина в боргах по самі вуха, йому не вистачить духу.

Але далі прийшла новина, що знову розсмішила Святого Отця, але ненадовго. Петр Кукань, султанова права рука, сам мав праву руку, за неперевіреними даними свого приятеля дитинства, до призначення якого генералом яничарів особисто спричинився. І от цей всемогутній генерал, кажуть, покинув чудовий палац, виділений йому за його званням, переселився до скромного будиночка поблизу такого ж скромного будинку, в якому жив Петр, включив своїх незліченних слуг, рабів і рабинь до армії, перетворив свій палац на військову академію, а всі гроші, коштовності, килими й золоте начиння пожертвував скарбниці на купівлю зброї. І цей чудовий і шляхетний вчинок, в якому папа справедливо відчував вплив Петра Куканя, незабаром стали наслідувати, може, не так послідовно й розкішно, інші достойники сералю, візирі й високі сановники. Дехто віддавав свої самоцвіти, золоті ланцюги, перли й коштовний одяг. Модним стало ходити в старому перешитому одязі, що купували в лахмітників, які на цьому, зрозуміло, дуже розбагатіли. Канцлер скарбниці, кажуть, збожеволів: його бачили десь на базарі, голого, мов палець, він плакав і рвав на собі волосся, вигукуючи: «Я віддав усе, що маю, і тепер уже лише чорт мене може вхопити!»