Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
Усе тут сяяло чистотою: мармур, паркет, скло й кришталь, і веселкове крижлізо. Кіріл провів мене парадними сходами, через два секретаріати. На стінах, під портретами Ніколая II Алєксандровіча й Пєтра Раппацкого, висіли сонячні краєвиди степу й лісу, весняного Санкт-Петербурга та літньої Москви тих часів, коли весна й літо ще мали до них доступ. Персонал не підводив голів з-понад столів, але я бачив, як радники, референти, канцеляристи й писарі крадькома стежили за мною, а відтак обмінювалися кривими поглядами. Чи колись закінчувався час їхнього урядування? Ні, Міністерство Зими ніколи не спить.
Надзвичайний комісар Прайс В. В. займав обширний кабінет зі старовинною піччю і непрацюючим каміном, високі вікна виходили на Медову й Замковий Майдан. Коли я увійшов, розминувшись на порозі з Іваном, який, мабуть, уже повідомив про мій прихід, пан комісар порався біля самовара, спиною до входу. Він сам мав фіґуру самовара: опецькуватий, грушоподібний тулуб і невелика лиса голова. Комісар рухався з бурхливою енерґією, його руки пурхали над столом, ноги не спинялися в танці, крочок ліворуч, крочок праворуч, — я був упевнений, що він наспівує під носа, що він нишком посміхається, що з рум’яного обличчя на світ поглядають веселі очиці й не морщиться гладке чоло комісара Зими. Оскільки він не обертався, я стояв біля дверей, заклавши руки за спину й дозволяючи теплому повітрю заповнювати легені, омивати шкіру, розтоплювати стужавілу в жилах кров. У кабінеті було майже гаряче, велика, барвисто розмальована майолікова піч ніколи не вистигала, шибки врешті так запітніли, що я бачив крізь них переважно розмиті веселки вуличного світла, які дивовижно розливалися й зливалися на склі. Це питання великої політичної ваги — щоб у Міністерстві Зими ніколи не було зимно.
— Ну й чому ж ви не сідаєте, Вєнєдікте Філіповічу? Сідайте, сідайте.
Рум’яне обличчя, веселі очка.
Я сів.
Гучно зітхнувши, він опустився у крісло на своєму боці столу, тримаючи в руках горня з паруючим чаєм. (Мене не почастував). Він тут урядував віднедавна, стіл був не його, комісар виглядав за ним, як дитина, яка грається у міністра, мабуть, змінив би меблі. Певно, його щойно прислали, прислали його, надзвичайного царського комісара, — звідки? З Петербурга, з Москви, з Єкатеринбурга, з Сибіру?
Я глибоко вдихнув.
— Дозвольте, Ваше Благородие… Мене заарештовано?
— Заарештовано? Заарештовано? Та як ви могли про щось таке подумати?
— Ваші службовці…
— Мої службовці!
— Коли б я отримав повістку, то, напевно, б і сам…
— Вас не досить увічливо запросили, пане Ґерославський? — він, що дивно, правильно назвав моє прізвище.
— Я гадав…
— Боже мій! Заарештовано!
Комісар засапався.
Я зчепив пальці на колінах. Становище гірше, ніж я думав. Мене у тюрьму не посадять. Високопоставлений царський службовець хоче зі мною п о г о в о р и т и.
Він почав виймати з письмового столу папери. Вийняв товсту пачку рублів. Вийняв печатку. Піт стікав по мені під білизною.
— Та-ак. — Прайс голосно відсьорбнув чаю. — Прошу прийняти мої співчуття.
— Про що ви?
— Минулого року померла ваша мати, чи не так?
— Так, у квітні.
— Ви залишилися самі. Це прикро. Людина без сім’ї, вона як… ну, самотня вона. Це зле, ой як зле, — він перегорнув сторінку, сьорбнув, перегорнув наступну.
— У мене є брат, — пробурмотів я.
— Так-так, брат на іншому боці земної кулі. Куди ж це він виїхав, до Бразилії?
— Перу.
— Перу! Що він там робить?
— Церкви будує.
— Церкви! Напевно, часто пише.
— Ну, частіше, ніж я.
— Це гарно. Тужить.
— Ясно.
— А ви не тужите?
— За ним?
— За родиною. Коли востаннє озивався ваш батько? — Аркуш, аркуш, ковток чаю.
Батько. Я знав. Про що б іще могло йтися?
— Ми не листуємося, якщо ви про це питаєте.
— Це фатально, фатально. Вас не цікавить, чи він взагалі живий?
— А живий?
— О! Чи Філіп Філіповіч Ґерославський живий! Чи живий він! — Комісар аж підхопився з-за свого опереткового письмового столу. Біля стіни на легенькій підставці з мокрого крижліза стояв великий глобус, на стіні висіла мапа Азії та Європи; він покрутив того глобуса, ударив п’ястком по мапі.
Коли він знову на мене поглянув, на пухкому обличчі не залишилося й сліду нещодавніх веселощів, темні глаза дивилися з клінічною увагою.
— Чи живий він, — прошепотів комісар.