Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
Раптом Геллє з’явилася у проймі дверей.
— Господи, Мікаелю, чи ти зовсім з глузду з’їхав?
Я був одержимий бажанням побачити її, переконати, що сталося якесь прикре непорозуміння, але цієї миті я вже не знав, що казати. Десь у наших стосунках з’явилася темна пляма, яку вона бачила, а я — ні.
На її обличчя немов лягла якась скам’янілість, наче вона вдягла маску. Я не зумів відчитати знаків. Не наважувався.
— Ти ж так не думаєш, — нарешті пробелькотів я.
Вона кілька секунд придивлялася до мене, мов до чужака.
— Чому це я так не думаю?
— Я... нам так добре було вдвох... хіба ні?
— Було добре, але все вже минулося.
— Чому?
— Бо я більше не хочу зустрічатися з тобою. Невже обов’язково повинна бути причина?
— Було б принаймні порядніше сказати мені про це відверто, у вічі, а не посилати есемеску.
Я сам відчував, як жалюгідно звучать мої слова.
— Можливо, й так, — сказала Геллє. — Але я кажу тобі це тепер, а ти ніби не чуєш.
Її обличчя було бліде й змарніле; вона мала на собі лише тонкий шовковий халатик, який притримувала рукою біля шиї, рятуючись від нічного холоду. Я бачив, як з-під тонкої тканини випиналися соски грудей, і це чомусь мене несамовито розлютило.
— Чому ти невбрана?!
— Що? Я хвора. Я тобі казала, що погано почуваюся!
— У тебе є хтось? Інший чоловік?
Я начеб помітив якийсь потайний, мимовільний зблиск у її очах, ніби вона щось приховувала.
— Тобі що, дах поїхав, Мікаелю? — обурилась вона.
Але я проігнорував її слова, так само як проігнорував її гнівні протести, коли протиснувся повз неї у коридор і рвонув на другий поверх, перестрибуючи по дві сходинки нараз. У вухах гупало. Я рвучко розчахнув двері спальні.
І став, мов укопаний, на порозі. Бачив м’яке світло нічника, барвисту зелено-рожеву постільну білизну, одна ковдра відгорнена набік, дві подушки одна на одній, видно, підкладені під спину. На нічному столику біля ліжка — пігулки від болю в горлі й горня з чаєм. Поряд з горнятком — дитяча фотографія Геллє. Серйозні карі очі й хмарка білявих кучерів. У спальні нікого, крім нас. І, вочевидь, нікого ніколи й не було.
Геллє стояла біля сходів, коли я зійшов униз.
— Тепер задоволений?
— Вибач, — пробурмотів я.
Не зупиняючись, вийшов повз Геллє надвір, під дощ, який знову почався, сів за кермо й подався додому з відчуттям проваленого іспиту — з відчуттям, що я не той чоловік, яким себе завжди вважав.
Розділ 9
— Що трапилося? — запитала Сюнне.
— Нічого. Просто... понеділок, ранок!
Але Сюнне надто добре мене знала, щоб дати обвести себе навкруг пальця.
— Геллє?
— Так, — кивнув я.
— Що ти вже утнув?
— Я — утнув?! Чому відразу моя вина?
Сюнне здвигнула плечима.
— Бо так переважно є, Мікаелю! Пригадуєш актрису, не пам’ятаю імені... як ти забув, що запросив її в ресторан на її день народження?
— Сіссель, — підказав я. — Тут все інакше. Мені було байдуже до Сіссель. Тобто вона мила дівчина, але мало важила для мене.
— Геллє важливіша?
— Цього разу я не зробив нічого поганого. Якщо не вважати поганим те, що не приховував своєї закоханості.
— І вона нічого не пояснила?
Я похитав головою.
— Зле, Мікаелю... Тут я з тобою погоджуюся.
— Останніми роками, визнаю, у моїх стосунках з жінками панував повний безлад, та не цього разу. Я нічого не розумію...
Я замовк. Бо що казати? Для мене час, прожитий з Геллє, був найчудовішим у житті. Для неї ж, мабуть, ні.
Наступні дні робота валилася мені з рук. Настрій кардинально мінявся від злості й відчуття власної меншовартості до сорому через свою негідну поведінку в п’ятницю увечері. Я раз по раз прокручував у голові слова Геллє, подумки повертався до сцени, коли, грубо відсторонивши її, увірвався до помешкання і влетів до спальні. Я ніби застряг у самому собі. Урешті-решт, усе звелося до визнання тотальної поразки.
Вона покинула мене.
Повертаючись з роботи додому, я робив те, що й завжди. Готував вечерю, дивився телевізор, слухав музику. І так продирався крізь монотонність днів.
Минув тиждень, і Сюнне стало досить. Їй обридло дивитися, як я, зневірений до краю, сиджу перед вікном, витріщаючись надвір.
— Зберися докупи, Мікаелю! — сказала якось вона. — Не завжди всі наші бажання сповнюються. Якщо ми хочемо когось, це зовсім не означає, що той хтось хоче нас.
— Невелика розрада, — буркнув я.
— Тобі не розрада потрібна, — безжально відрізала Сюнне. — Іноді ліпше глянути правді в вічі.
— Я не знаю, що далі робити, — зізнався я.
Сюнне довго дивилася на мене.
— Можеш для початку переглянути справи, які згромадилися на твоєму столі, — порадила вона. — Якщо збанкрутуємо, легше тобі не стане.
— Сподіваюся, усе не аж так погано? — запитав я.
— Саме аж так погано, — серйозно відповіла Сюнне. — Останніми місяцями ти не надто перетруджувався.
Цього можна було очікувати. Нарешті я збагнув, у яку важку фінансову скруту потрапила наша фірма. Я занехаяв свою клієнтуру. Кохання ніколи не сприяє напруженій праці. Принаймні в моєму випадку.
Зробивши над собою неймовірне зусилля, я сів писати список справ.
Останнім у списку опинився заповіт Барбари Бломберґ. Я відчув гостру нехіть займатися справою людини, яка була близькою подругою Геллє, але оформити заповіт треба було ще кілька тижнів тому. Я схопив телефона.
— Добрий день, Барбаро! Це — Мікаель Бренне.
— Добрий день!
— Я телефоную з приводу заповіту. Вибачте, що все так затягнулося, але я був неймовірно зайнятий. Ви могли б зайти в контору по обіді, щоб ми вичитали папери й поставили крапку в цій справі?
— Сьогодні не вийде. Я не в місті.
— А завтра?
Барбара на хвилинку завагалася.
— Теж не зможу... Хіба не раніше дев’ятої години вечора, але то вам, певно, надто пізно.
— Ні-ні, зовсім не пізно. Завтра я довго працюватиму...
Голос цілком звичайний, подумав я, кладучи слухавку. Може, вона ще не знає про наш з Геллє розрив...
О шостій гостині наступного дня я вийшов повечеряти на самоті, а потім повернувся до контори, щоб довести до пуття заповіт Барбари. Нічого складного в ньому не було, то ж я швидко впорався з роботою.
Минуло десять хвилин по дев’ятій, а її не було. Я почав нетерпеливитися. Узяв телефон на рецепції, набрав її номер. На іншому кінці чулися безкінечні гудки. Здалося, минула ціла вічність, коли дзвінок перемкнувся на автовідповідач. Я мовчки поклав слухавку. Ніколи не любив телефонних автовідповідачів.
Надворі пішов сніг з дощем, брудні, мокрі патьоки стікали шибками вікон. Вочевидь, вона десь у дорозі. Я уявив, як Барбара спішить вулицею, закутана по вуха в теплу одежину, а телефона не чує, бо він валяється десь на дні торбинки.
Ще за десять хвилин я зателефонував знову — той же результат.
Вона цілком могла й забути про нашу домовленість.
Я зателефонував востаннє і здався. Хай там що, але Барбара вже не прийде.
І все ж я далі сидів, не йшов додому. Ближче до одинадцятої таки змусив себе встати з крісла, одягнув куртку.
Телефон на столі задзвонив, коли я вже виходив з дверей контори. Мабуть, Барбара, подумав я.
— З ким я розмовляю? — запитав незнайомий чоловічий голос.
— А я з ким розмовляю? Це ж ви мені телефонуєте... Я — адвокат Мікаель Бренне. У чому річ?
— З поліції турбують.
Це пояснювало пізній телефонний дзвінок. Нова справа. Арештували якогось телепня, і йому потрібний захист. Я відчув внутрішній спротив. Була вже майже ніч, хотілося додому, але звичка взяла гору. У моїй професії клієнтові ніколи не відмовляють.