Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
Геллє промовчала.
— Пригадуєш часи, коли ми були разом, колись? — запитала вона за якийсь час. — Я була шалено в тебе закохана й вірила, що це взаємно. А потім, одного вечора, випадково побачила тебе в місті. Ти сидів, обіймаючи іншу жінку...
Я занімів.
— Невже таке було? І тому ти пішла від мене? Чому ж нічого не сказала?
Геллє стенула плечима.
— Не знаю... Здалося, ніби тебе влаштовували поодинокі побачення, іноді секс, коли припече... Я ж хотіла більшого. Потім зустріла Кнута... Ніколи не мала сумнівів, чого хоче він.
— Цього разу все буде інакше. Обіцяю! Я став інакшим...
Розділ 6
Барбара Бломберґ сиділа, стуливши докупи ноги й склавши руки на колінах. За великими окулярами поблискували сірі очі. Саме такою я запам’ятав її після презентації книжки Юсефа Мардала.
— Дякую, що погодилися мене прийняти, — сказала вона. — Ви ж дуже зайнята людина.
— Пусте! То я вдячний за неймовірно приємний і цікавий вечір!
— Рада, що вам сподобалося. Я веду курси творчого письма в тюрмі вже багато років. Ставлю собі за мету допомогти учасникам розкрити свій прихований потенціал, пізнати себе, але ніяк не зробити з них письменників. І все ж... Юсеф Мардал неординарна людина. Для мене було величезною втіхою відкрити в ньому талант, Я щаслива, що він дозволив мені його ушляхетнити.
— Розумію... Він дуже своєрідна особистість, — погодився я. — То чим можу допомогти, Барбаро? Ішлося про заповіт, чи не так?
Вона кивнула.
— Так, нічого особливого, гадаю, але хотіла б мати певність, що все буде зроблено добре.
— Звичайно. Ви маєте дітей?
— Ні, на жаль... Я не можу мати дітей. Може, це й на краще. Мені простіше самій, не знаю, чи була б доброю матір’ю.
Її пальці зраджували хвилювання, то спліталися, то розпліталися. Я звернув увагу, які вони незвично довгі.
— Прямі спадкоємці? — я розгорнув нотатника і почав записувати. — Ви одружена? Маєте співмешканця?
Барбара похитала головою.
— Ні те, ні те.
— О, то ви вільна птаха, — бовкнув я.
— Звучить начеб спокусливо, але зі свого досвіду знаю, що лише сімейні люди вважають самотність свободою.
— Я мав на увазі спадкове право.
Барбара засміялася.
— Знаю, Мікаелю! То був жарт... Вибачте, надалі буду серйознішою.
Я усміхнувся, але почувався трохи по-дурному.
— Були якісь попередні заповіти?
— Ні. Мої батьки давно померли, а кілька років тому померла й сестра.
— Інші брати-сестри?
— Нас було тільки двоє. Наскільки я розумію, сестрин син, тобто мій племінник, успадкує усе, якщо я не складу заповіту.
— Це правда. А ви не хочете, щоб так сталося?
— Дуже не хотіла б... Він має... серйозні проблеми, — вона змахнула рукою, немов захищаючись. — Я багато років намагалася йому допомогти. Оплачувала лікування в усіх можливих клініках. Піклувалася про нього. Бо пообіцяла сестрі перед смертю подбати про її сина. Останнім часом дуже боюся, що такі великі гроші стануть для нього прокляттям, а не благом. Я не маю права допустити, щоб він успадкував мої гроші. Не знаю, що пішло не так. Він був неймовірно милою дитиною... Не маю сили про це говорити.
— То й не мусите, — заспокоїв я Барбару. — Вам вирішувати, отримає він щось після вашої смерті чи ні. Щоб позбавити хлопця спадку, особливих підстав і пояснень не треба. Ви взяли з собою якісь майнові папери?
Барбара глибоко пірнула рукою у надра своєї торбинки, вийняла пластикову теку й простягнула мені. Я швидко погортав документи.
— Чудово... Хоча не конче було брати з собою геть усе.
— Я не знала, що саме вам згодиться, — сказала Барбара. — Думала, ліпше взяти забагато, ніж замало.
За двадцять хвилин ми розібралися з усіма питаннями.
— Я зателефоную, коли матиму чорновий варіант, — сказав я. — Це не займе багато часу.
Барбара підвелася. Висока, трохи цибата й незграбна жінка, заповнила собою мій крихітний кабінетик, і він ніби став ще менший. Усе в ній було занадто великим і незугарним. Лише рот не вписувався у портрет, був чуттєвим і звабним.
Я теж підвівся, подав їй пальто. Вона поправила рукави, обернулася до мене. Сірі очі здавалися дуже великими за скельцями окулярів.
— У вас з Геллє... усе серйозно? — запитала раптом вона.
Я мить повагався, перш ніж відповісти.
— А вона щось казала?
— Ні... Просто запитую... Мені подумалося... ми майже не бачимося останнім часом. Зазвичай зустрічаємося по кілька разів на тиждень, а в ті дні, коли не бачимось, висимо на телефоні. Однак за останні кілька тижнів вона навіть слухавки не завжди бере, — уста їй дивно заламалися. — От я й подумала, що, можливо, це через вас...
Барбара пішла, а я ще якийсь час дивився їй услід. Вона нагадувала мені чаплю. Висока, струнка, сіра, трохи навіть боязка і водночас розкішна.
Розділ 7
Минуло кілька тижнів, і я несподівано для себе завважив, що тротуари встелило килимом слизького жовтого листя. Прийшла осінь, а я, запаморочений Геллє, цього навіть не помітив. Наше життя увійшло в спільну колію: ми зустрічалися ледь не щодня, мандрували навколишніми горами, готували вечері вдвох. У ті дні, коли не бачилися, я здебільшого перебував в стані апатії — тужив за нею.
Ми завжди приходили до мене. До неї — ніколи. Коли я запитував про причину, вона здвигала плечима й казала, що не має жодного бажання лягати зі мною у ліжко, яке довгі роки ділила з Кнутом.
— Ні доброго життя, ані доброго сексу, — пояснила Геллє.
Вона лежала на животі, гола, відвернувши від мене голову; волосся хмаринкою розсипалося на подушці. Вона гарно пахла — сумішшю шампуню і свіжим потом. Я поцілував її у шию.
— А у нас добрий секс? — запитав я.
— Ммм, — промуркотіла Геллє. — Несамовито розкішний!
І я їй вірив.
Вона обернулася, потягнулася, мов кицька, й сіла на ліжку.
— Я тобі розказувала, що продала статтю?
— Про Юсефа? Прекрасно...
Але мене неприємно штрикнуло від того, що вона згадала про нього саме тепер.
— Я вже дуже давно не мала серйозних публікацій. Останніми роками мені здавалося, ніби я пишу суцільну дурню. Мода, тренди, плітки — ото й усе. Але історія Юсефа Мардала — це справжня історія. Це — важлива історія. Лиш би за неї порядно заплатили...
— А можуть заплатити непорядно?
Геллє повела плечем.
— Неспівмірно з затраченим часом. Ти ж сам знаєш, скільки я напрацювалася з тим матеріалом. А навколо надто багато безробітних журналістів, які б’ються за ті ж крихти, що й я. Це — ринок. Та мені таки заплатять, добряче заплатять! Ось побачиш!
— Можна мені прочитати?
Геллє спершу трохи розгубилася.
— Хочеш? Чом би й ні! Почекай, принесу свій ноут...
Доки я читав, Геллє милася в душі. Стаття була довга і ґрунтовна. Я багато чого не знав про Юсефа. Про те, скажімо, що був одружений з подружкою юності, чи про те, що замолоду знався з середовищем сатаністів, які дуже активізувалися у Бергені на початку дев’яностих, доки не дійшло до вбивств та підпалів церков. Сам він називав свою належність до сатаністів юнацьким бунтом. «Я уже не вірю ні в Бога, ні в Сатану, — процитувала його Геллє. — Як на мене, треба вибирати або обох, або нікого».
Мені важко визначити, була це банальність чи оригінальність думки. Більше враження справила інша цитата.
«Тюрма врятувала мене. У моєму житті завжди переважали хаос і стрімкі переміни, а тюрма змусила мене прислухатися. У тиші й самотності камери я почув віщий голос. Інші йдуть у монастир, щоб почути Бога. Я ж пішов до в’язниці... І хоч Бога не почув, зате почув самого себе. Може, це, зрештою, те саме».
Я й сам одного разу сидів у тюрмі. Хай лише кілька тижнів, але ніколи не забуду тих відчуттів. Певний лише одного: ніколи не чув там ані голосу Бога, ані свого внутрішнього, лише заціпенілу тишу.