Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
— Тобто?
— Є два варіанти. Або ти сумний, бо дуже закоханий і будь-якою ціною хотів би зберегти стосунки, або почуваєшся скривдженим, бо не годен змиритися, що тебе покинула жінка, а не навпаки, — Карл Петтер тицьнув у мене товстим вказівним пальцем. — Якщо хочеш знати мою думку, то я схиляюся до другого варіанта. Надто давно тебе знаю, Мікаелю. Ти — це ти.
Він підняв кухоль, осудливо глянув на нього.
— Ну нє, ти бачиш? Знову майже порожній...
— Твоя черга бігти по пиво, Карле Петтере!
Сонцесяйний похитав головою.
— Ні, Мікаелю, система працює зовсім не так. Ти заробляєш принаймні вдвічі більше, ніж я. А отже, маєш удвічі більше платити за пиво. Це наш маленький внесок у розвиток суспільства справедливості. І ти це знаєш...
Я не сперечався, приніс ще два пива. З Сонцесяйним марно дискувати, коли в нього такий період у житті, як нині.
Розділ 13
Сонцесяйний побажав мені «на добраніч» і хиткою ходою почимчикував на зупинку автобуса, який мав доставити його додому, до одного зі спальних районів міста, де він прожив останні двадцять п’ять років. Я ж вирішив пройтися. Нічне повітря після спертої атмосфери пабу було чисте й холодне. Я дихав на повні груди, але в голові не прояснювалося, навпаки, здавалося, що свіжий кисень розігнав тілом пиво. Може, випив понад міру, а може, сьогодні випав один з тих вечорів, коли алкоголь гірше засвоюється. У кожному разі, ноги запліталися, і я йшов зиґзаґами.
Вдома я видудлив кілька склянок води й сів в еркері. З гіркого досвіду знав, що лягати спати, коли хміль ще свіжий, не варто. У кімнаті було прохолодно. Я подумав, чи не розпалити коминок, але не мав ні сили, ні бажання. Натомість приніс з канапи плед і загорнувся в нього. Замислився над словами Сонцесяйного. Чи мав він рацію, кажучи, що я найбільше страждаю від враженого самолюбства? Хтозна. Мені хотілося лише одного: щоб Геллє була поруч.
Я намацав у кишені мобільника, написав повідомлення. Написав, що тужу за нею, просив відгукнутися, аби я знав, що з нею усе гаразд. Розумів, що писати в п’яному стані зовсім немудро, та все ж надіслав есемеску. Не мав, що втрачати. Попри все мав відчуття, ніби послав своє послання не конкретній людині, а кудись у порожнечу.
Мабуть, мене збудив власний храп. А може, я змерз і від того прокинувся. Підборіддя мокре від слини. Я сидів у незручній і неприродній позі, голова звісилася на груди. Я обережно підвів голову, роззирнувся навколо, не розуміючи, де я, аж доки до мене поволі дійшло, що сиджу в своїй темній вітальні, мені пересохло в роті, а в скронях гупає молотом.
Була, певно, глупа ніч. За вікнами темно, аж чорно. Ані натяку на світання. Я став на ноги, тихо крекнув, випроставши спину. Мені наче почувся якийсь звук, скрадливе шряботіння по шибці. Я обернувся.
Посеред вікна, я побачив обличчя, обрамлене моїм віддзеркаленням.
Я здригнувся, хрипко скрикнув і поточився назад, але забув, що досі загортався у плед, мов в індійське сарі, і впав на підлогу. Маленький журнальний столик перед фотелем розлетівся під моєю вагою на друзки.
Я застогнав від гострого болю у спині, виборсався з пледа і став на ноги.
Обличчя у вікні зникло.
Я повимикав усі світла у вітальні, притиснувся лицем до шибки, але нічого не побачив, окрім глибоких тіней та силуетів дерев і кущів, які поволі гойдалися на вітрі.
Можливо, мені примарилося, і то були рештки нічного кошмару, який не встиг розвіятися після неспокійного сну. Мабуть, так і було, подумав я, бо з’ява за вікном більше скидалася на троля або привида, ніж на живу людину. Та все ж я обійшов увесь будинок згори надолину, від горища до льоху, перевірив, чи надійно замкнені вікна й двері; переходячи з однієї кімнати до іншої, постійно озирався через плече.
Зрештою, ліг спати, але мені не спалося. Лежав, як заєць під кущем, прислухаючись, чи не вчуваються сторонні, чужі моєму дому звуки. Поринув у сон аж на світанку, коли за вікном почало сіріти.
Я прокинувся під обід, почувався мерзенно. Після довгого хлюпання в душі, кількох знеболювальних пігулок, скромного сніданку і двох чашок кави мені стало ліпше, але ніяк не добре.
Потім прибрав наслідки нічної катавасії. Журнальний столик ремонту не підлягав, годився хіба на розпал у грубці. Тимчасово замінив його кухонним табуретом.
Надворі дощило. У якийсь з проміжків поміж дощем я взув гумові чоботи, накинув на плечі старий плащ і вийшов у садок. І не побачив там ніяких слідів чужої присутності.
Спробував знайти цікаву спортивну програму в телевізорі; там транслювали велосипедну гонку, а мене велосипедний спорт зовсім не цікавив. Та все ж я не перемкнув канал. Мабуть, я задрімав, бо не чув, як у мобільному пропищала есемеска. Помітив її аж тоді, коли хотів глянути на годинника.
Повідомлення від Геллє.
Перша ознака життя за багато тижнів. У мені спалахнув промінчик надії, ніби птаха ожила в грудях. Тремтячими пальцями відкрив текст, прочитав.
«Досить мене мучити, Мікаелю».
Що, з біса, це мало б означати?!
Руки мені трусилися, я почав набирати літери, поривався заперечити: я не мучу її, просто хвилювався за неї — ото й усе, але зрозумів, що воно не має сенсу. Якась ірреальність. У душі я сподівався, що вона одумається, тимчасове потьмарення минеться, але надія виявилась марною. Геллє не одумалася.
Я відкинувся на подушку, заплющив очі.
Збуджений коментаторський голос щось розчаровано викрикував з телеекрана. Едвальд Буассон-Гаген пробив колесо, почулось мені, а Александер Крістофф упав — чи може, навпаки...
То був поганий день.
Поганий день для всіх.
Розділ 14
Сюнне стояла посеред мого кабінету й з осудом оглядала безлад.
— Тут діється казна що, Мікаелю!
Я простежив за її поглядом, який мандрував від переповнених стелажів до стосів тек з документами повсюди, де лиш було для них місце. Пара стоптаних черевиків валялася у кутку, підвіконня захаращене брудними чашками з-під кави; сотні згризених кулькових ручок і погнутих скріпок доповнювали колоритну картину.
— Ага, — погодився я. — Трохи є.
Замість сварливо наїхати на мене, як це звично буває, Сюнне розвалилася на стільці для клієнтів, витягнула ноги. У потертих джинсах і старих кросівках, а не в одному зі звичних строгих адвокатських костюмів. Одяг і брак макіяжу робили її молодшою.
— Твій кабінет сміховинно маленький, — сказала вона.
Раніше це не був кабінет, а щось середнє між архівом і коморою для віників та швабр. Коли я сюди вселився, то ще не чувся в праві ставити свої умови й капризувати — мене щойно випустили з тюрми попереднього утримання. Але ж ніхто не збирався осідати тут назавжди.
Сюнне трохи помовчала й додала:
— Останнім часом я часто думаю про майбутнє нашої контори. Як на мене, один з можливих варіантів — розширення діяльності. Знайти солідного партнера, об’єднати зусилля, щоб стати більш конкурентоспроможними на ринку. Ми все-таки найпрестижніша адвокатська фірма в місті, щонайменше в сфері кримінального права. А тому можемо бути привабливими для співпраці.
— Послухай, Сюнне, я не вважаю, що є хоч якісь підстави для...
— Мікаелю! — долинув з рецепції голос пані Сьоренсен. — Телефон! Візьмете?
Я махнув рукою Сюнне. Вона відразу зрозуміла, чого я хочу й відчинила двері кабінету, щоб я міг крикнути у відповідь, не встаючи з місця.
— Звідки?!
— З поліцейського слідчого ізолятора!
— Переведіть дзвінок на мене!
Я зняв слухавку.
— Це з СІЗО турбують, — сказав голос у телефоні. — У нас тут сидить один тип, який дуже хоче з вами зустрітися.
— Хто?
— Юсеф Мардал. Поговорите з ним?
Він несподіванки я на якусь частку секунди аж занімів.
— Скажіть йому, що приїду за чверть години.
Мені довелося довгенько почекати, доки привели Юсефа, але в цьому не було нічого незвичного. Чекання — ось що найбільше виснажувало тих, хто сидів у підвалах під поліцейською управою. Вони чекали, доки мине похмільний синдром або доки їм дозволять похмелитися; вони чекали на адвокатів, слідчих або на чисту білизну. А ще не менш нетерпляче чекали на судове рішення — відпустять їх чи залишать під арештом. Для наглядачів дні теж минали в чеканні, доки вони бігали від камери до камери, перевіряли, чи за дверима все гаразд і чи ніхто не вкоротив собі віку, розраджували тих, хто плакав, або вгамовували дебоширів; рахували години до закінчення зміни.