Той, хто вбиває

Я помився у душі, спокійно, зі смаком поснідав. А тоді надіслав Геллє есемеску. «Дякую за вчорашній день. І за ніч».

Вона відповіла аж за кілька годин.

«Ти чудовий» — тільки написала вона, але мені цього було достатньо.

Геллє ні на мить не йшла мені з голови. Двічі я поривався їй зателефонувати, але стримував себе, не хотів видатися нав’язливим, надто напористим від самого початку. У понеділок, коли я простував униз, до міста, районом старих вілл Калфарет, Геллє ще міцно трималася моїх думок. Був теплий, навіть трохи паркий ранок пізнього літа.

Перші краплі дощу торкнулися обличчя, коли я минав будівлю поліції. Я пришвидшив крок, сподіваючись дістатися даху над головою до початку грози, але марно сподівався. Потужний шквал вітру розхристав поли плаща, і тієї ж миті влило, наче з відра. За кілька хвилин тоненькі холодні струмочки потекли за комір, у черевиках чвакало, а мокрі, як хлющ, холоші штанів лопотіли навколо литок. На Торґалменнінген дощ періщив так сильно, що вся площа вкрилася молочно-білим шумовинням. Жменька перехожих бігла, пригнувшись, до хоч якогось прихистку, а я настільки промок, що ховатися вже не було сенсу.

У конторі пані Сьоренсен несхвально глянула на мене.

— Я ж попереджувала, Мікаелю, що треба взяти парасолю, — терпко сказала вона.

— І мали рацію, як завжди, — усміхнувся я і пройшов повз неї до свого маленького кабінету.

Я повісив сушитися плаща і піджака, одягнув суху сорочку. Завжди тримаю в кабінеті запасну сорочку на випадок несподіваного виклику до суду. Гірше було зі штанами. Я недовго вагався, стягнув їх і повісив на спинку крісла перед радіатором. Шкарпетки розклав на підвіконні.

Саме тієї миті двері відчинилися, і ввійшла Сюнне.

— Нівроку, Мікаелю Бренне! — вона звела вгору брови і зміряла мене з голови до ніг. — Новий стиль?

— Ага, подумав, що варто винайти новий спосіб заманювати до нас більше клієнтів, — сказав я, сідаючи за стіл і намагаючись зберегти залишки гідності.

Сюнне Бергстрьом значно молодша за мене. Колись вона була моєю помічницею, а тепер один з двох партнерів адвокатської контори Бергстрьом & Бренне. Я — другий партнер.

Сюнне сіла на стілець для клієнтів, випростала ноги й схрестила ступні. Вона мала найдовші в світі ноги.

— Вітаю! Чула, що ти в п’ятницю виграв процес.

— Єс! Ще одна перемога в системі правосуддя.

— А потім гульбанив у місті?

— Так, але я тебе не бачив після суду.

Зазвичай, після голосних процесів, ми разом ходимо десь посидіти, чи то відсвяткувати перемогу, чи розрадити одне одного. Це вже стало традицією.

Сюнне скорчила винувату гримаску.

— Я не мала як, соррі. Домовилася про зустріч, не могла її скасувати.

— З Дідріком?

Дідрік Сьорлунд був її новим коханим. На думку пані Сьоренсен, цього разу все виглядало дуже серйозно. Можливо, вона мала рацію. Я дуже на це сподівався. Колишній коханець Сюнне покинув її, коли отримав нову роботу в іншому місті, а вона не захотіла до нього переїжджати. Після того, наскільки мені було відомо, вона навіть не дивилася убік чоловіків. Досі...

— Так, з Дідріком, — Сюнне трохи помовчала. — Але певна, ти чудово розважився і без мене. Маєш сьогодні дуже задоволений вигляд. Зустрів когось зі знайомих?

— Ти їх не знаєш...

Сюнне прискіпливо глянула на мене, але теми не розвивала.

— Надіслав рахунок до суду другої інстанції? — натомість запитала вона.

— Та я ж тільки поріг переступив, Сюнне!

— То негайно цим займися! Вони останнім часом дуже затягують виплати.

— Маємо ще трохи грошей?

— Ну, рахунок фірми аж ніяк не тріщить від напливу коштів.

— Я думав... у нас нормальний трафік справ, хіба ні?

— Не зовсім типові справи. Багато консультацій і дрібних кримінальних справ — не надто поплатно. Тенденція ніяк не позитивна. До того ж... — Сюнне на мить завагалася. — До того ж, Мікаелю, ти міг би докласти більше зусиль до складання розпорядку роботи фірми і вчасного надсилання рахунків.