Той, хто вбиває
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-8659-96-6
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Той, хто вбиває». Краткое содержание книги:
Відомий адвокат Мікаель Бренне переживає не найкращі часи в своїй професійній діяльності, тому погоджується взятися за таку резонансну справу, проте програє її.
Чи вдасться головному героєві відновити свою репутацію, але не втратити життя?
Шанувальникам творчості Кріса Тведта буде цікаво не тільки знову зустрітися з улюбленим персонажем Мікаелем Бренне, а й ознайомитися з особливостями норвезької судової системи.
— Що скажеш?
Геллє вийшла з душу голою, лише пов’язала рушником мокру голову. Шкіра ще була брунатною після літа, тільки маленькі груди й поголене лоно вирізнялися на тлі засмаги. Щоразу, як я бачив її такою, мене вражало її майже хлопчаче струнке й туге тіло.
— Добра стаття, — сказав я. — І неймовірна історія. Її неодмінно надрукують.
— Але...?
— Що ти маєш на увазі?
— Ну, щось таке було в твоєму голосі.
— Тобі здалося, — заперечив я. — Хіба... ні, зі статтею усе гаразд, направду. Гарно написана, гарно скомпонована, цікава... Справа в самому Юсефові.
— А що з ним не так?
— Ти ж ним захоплюєшся? Хіба ні?
— Захоплююся? Не знаю, чи вжила б саме це слово. Він талановитий, харизматичний. Цікава особистість. Чому тобі так здалося?
— Ти його ніби ідеалізуєш, навіть трохи романтизуєш. Немовби його талант є природною силою, яка нівелює усі обмеження.
— Ну, так воно і є. Тому ця історія така незвичайна...
Я бачив, Геллє образилася, і вже каявся, що взагалі рота розтулив. Але щось у її поведінці мене роздратувало. У статті злочин, який скоїв Юсеф, був частиною фабули, міфу, Але я трохи таки знався на правовій системі. Для того, щоб відсидіти два роки і шість місяців за насильство, мають бути дуже серйозні підстави. У минулому Юсефа Мардала мали бути жертви, а про них у статті згадано лише мимохідь.
— Пусте! — сказав я. — Мабуть, лише я недолюблюю Юсефа.
— Недолюблюєш? — перепитала Геллє так здивовано, аж забула про свою образу. — Чому?
— Ну, важко сказати... Просто недолюблюю і крапка.
Насправді, я добре знав, чому. З голови не йшла сцена біля бару, свідком якої я став. Я бачив, що він зробив, бачив його жорстокість. Голос, погляд, поведінка — усе. Юсефові Мардалу подобалося завдавати фізичного болю.
Геллє засміялася, і то був нещирий сміх.
— Може, ти ревнуєш?
— Ревную?
— Так! Він розкішний мужчина.
Це не була сварка, однак щось дуже близьке до неї. Що ж, усі закохані час до часу сваряться, подумав я, лежачи в темряві й прислухаючись до ледь чутного, рівного дихання Геллє.
Розділ 8
У неділю увечері я полетів до Ставанґера. З собою мав повну валізу документів і кілька чистих білих сорочок. Попереду чекали п’ять днів у суді й п’ять самотніх ночей у готельному номері в місті, де я ніколи не почувався затишно. Колись давно, ще молодим парубійком, я був у Ставанґері проїздом. Чекаючи потяга, який мав повезти мене далі на південь, я вирішив пройтися навколо міського озера Браяватнет. Зненацька на мене налетів якийсь молодик і без попередження зацідив кулаком межи очі. Можливо, нехіть до Ставанґера пов’язана з тим випадком.
На летовищі Сула я купив журнал зі статтею Геллє, розгорнув в автобусі, їдучи до міста. Чорно-біле фото Юсефа Мардала займало цілу сторінку, гра світла й тіні гостро підкреслювала риси його обличчя. Збоку — крихітний портрет Геллє. Вона усміхалася широкою, білозубою усмішкою. Мене немов щось кольнуло. Я не розмовляв з нею кілька днів. Геллє була зайнята своїми справами. Довелося присвятити вихідні підготовці до процесу. Мені страшенно її бракувало.
Я вийняв мобільний і послав їй есемеску.
«Купив журнал. Гарне твоє фото! Уже затужив за тобою».
Готельний номер був облаштований з разючим несмаком: брудно-коричнюваті стіни, побічниці ліжка обтягнуті якимось фіолетовим пластиком, і то таким куцим, що ледь налазив. Єдине, що примирювало мене з обставинами, панорама гавані. Але недільного вечора гавань була такою ж пустельною і безлюдною, як і решта міста.
Я повечеряв у готельному ресторані й повернувся в номер. Геллє на моє повідомлення не відповіла. Я зателефонував, але вона не підняла слухавки. Певно, була чимось заклопотана.
Я ліг у ліжко, але заснути не міг.
За три чверті години я таки встав і порушив своє ж правило — узяв з міні-бару пів пляшки червоного вина. Світла не вмикав, сів перед вікном, попиваючи з келиха вино. Вуличні ліхтарі невтомно мерехтіли на темній, неспокійній воді в гавані. Якийсь п’яниця брів, хитаючись, повз причали, від ліхтаря до ліхтаря, — полярник на материковій кризі, а може, астронавт у невагомості Всесвіту.
Як же хотілося бути зараз деінде. Готельний номер у чужому місті буває іноді найсамотнішим місцем на землі. Мені раптом спало на думку, що зазвичай я дуже передбачуваний у своїх спорадичних інтимних стосунках, люблю тримати їх під контролем. З Геллє усе не так. Усе зовсім навіть навпаки. Вона змусила мене почуватися занапащеним.
Занапащеним, але щасливим.
П’яниця на причалі зник з поля зору, прямуючи кудись у далину, можливо, до недосяжної мети. Я допив вино, чекаючи на дзвінок Геллє. Вона не зателефонувала.
Наступний день у суді був довжелезний. Навіть прокурор, здавалося, не сушив собі голови, чим закінчиться слухання. Один з суддів відверто позіхав, другий сидів, заплющивши очі.
Робота адвоката у кримінальних справах не завжди романтична й захоплива. Навпаки, вона така, як усі інші роботи — рутинна і монотонна. Ставарґерська справа нічим не вирізнялася: четверо пропитих, плюгавих наркоманів, які придумали аматорський проект збуту наркотиків, заздалегідь приречений на провал. Останніми роками переважали саме такі нудні процеси, майже не траплялося гучних, сенсаційних справ. Я потребував справи, яка освіжила б мою славу і знову повернула на перші шпальти газет.
Я повечеряв з колегами-адвокатами, а потім відпросився у товариства, мовляв, маю купу роботи, і пішов у номер. Напиватися з ними в барі було понад мої сили. Дні в суді тягнулися нескінченно довго й тоскно, щоб ще обтяжувати їх похміллям.
З третьої спроби Геллє нарешті взяла слухавку.
— До тебе важко додзвонитися, — сказав я.
— Я забула ввімкнути звук на телефоні, не чула дзвінків, — відповіла Геллє.
Ми трохи поговорили, але розмова не клеїлася.
— Щось сталося? — стривожився я. — Якась ти мов нежива.
— Та ні, щось мене наче розбирає. Грип чи застуда...
Ми ще трохи побалакали, однак Геллє відповідала мляво, ніби витала думками деінде. Ще за кілька хвилин вона вибачилася, сказала, що хоче лягти.
— Я тебе кохаю, — сказав я, але, боюся, вона не почула.
У вівторок Геллє не брала слухавки. Спромоглася лише на есемеску, у якій повідомила, що нездорова, але нічого страшного.
У середу вона взагалі не відповідала.
У четвер суддя кілька разів осмикував мене, бо я був розсіяний і ставив свідкам одні й ті ж запитання. Після закінчення слухань я відразу подався до готелю.
Телефон нарешті подав ознаки життя — її повідомлення. Воно було коротке і дуже сухе. «Вибач, Мікаелю. Щось між нами не складається. Мені треба трохи побути самій».
І все.
Я не міг повірити. За одну мить Геллє викреслила все, що було між нами. Відчуття було таке, як тоді біля озера, коли мені врізали кулаком в обличчя. Ніби, підкравшись непомітно, збила з ніг велетенська хвиля. Я їй телефонував, але вона вимкнула мобільний.
Телефон був вимкнений увесь вечір і всю ніч.
Коли суддя остаточно виправдав мого клієнта, той потиснув мені руку й подякував за зусилля. Він навіть не здогадувався, що це був мій найгірший заключний виступ на суді за всю адвокатську кар’єру.
У Бергені бушував вітер. Літаком гойдало на всі боки, коли він заходив на посадку, пасажири кричали зі страху, а я майже нічого навкруги не помічав. Потім я насилу дочекався, коли на стрічку багажного транспортера виїдуть мої речі. Чекання тягнулося ледь не вічність. Нарешті я під дощем, у ранніх сутінках, обвішаний двома торбами та валізою, помчав дрібними перебіжками до стоянки. Шибки авта всуціль запотіли, довелося з’їхати на узбіччя і дати двигуну попрацювати кілька хвилин на холостому ходу, перш ніж прямувати далі. Нетерплячка пекла в грудях, як шлункова печія.
Я поставив авто під її воротами й мало не бігцем кинувся садовою доріжкою, викладеною пласким камінням. Дощ ущух, але кущі в саду були рясно всіяні краплинами води, які мерехтіли у світлі ліхтаря над дверима. У двох вікнах світилося, але ніхто не відчинив на мій дзвінок. Я натиснув ґудзик дзвінка і не відпускав, а коли й це не допомогло, почав щодуху гамселити кулаком у двері, певний, що вона вдома.