Коханка з площі Ринок

Його привели в той самий кабінет, що й минулі рази.

Слідчий, безбарвний чоловік у цивільному, сидів за столом, заглиблений у папери. Щойно Клим переступив поріг, він підніс очі, зиркнув на в'язня крізь круглі скельця окулярів у черепаховій оправі, вмочив перо в чорнильницю, почав старанно виводити щось, ніби все довкола могло почекати. Дивуватися Кошовий не збирався, хоч поведінка слідчого нині таки була незвичною. Та навіть якби хотів — не встиг: за спиною грюкнули двері, хтось зайшов, почулося:

— А, доставили? Даруйте, затримався. Зніміть кайдани.

Поки конвойний розковував руки, новий відвідувач по-хазяйськи пройшов, став перед Климом, розвівши ноги трохи ширше плечей та заклавши за спину руки в білих рукавичках.

— Ось де зустрілися. Старий знайомий. Пізнаєте?

На голоси в Кошового була не дуже добра пам'ять.

Зате на зорову не нарікав.

Перед ним стояв Зубов.

Той самий поручик Київського охоронного відділення — тільки тепер в іншому чині. Капітан, без перебільшення — блискучий, у новій формі, ладно підігнаній, сиділа, мов у ній народився, й Зубов отримував від розуміння того неабияке задоволення. Таких офіцерів тиражували в Росії на картинках та фотознімках, формуючи в суспільстві відповідні ідеали. Зубову добре пасував би гусарський мундир. Навіть більше: Клим ще при першій зустрічі відзначив, а зараз, упізнавши, пересвідчився: капітан виглядав тим самим гусаром, якого панночки сто років тому бачили в дівочих снах. Й піти з таким у мазурці на великому балу мріяли вголос, не соромлячись.

Капітан зняв кашкета, поклав на краєчок столу.

Перед Кошовим стояв підтягнутий, спортивної статури жагучий брюнет. Чоботи блищали, жодних слідів бруду, хоч за вікном негода. Суконні формені штани не приховували притаманної кавалеристам кривизни ніг. Франтуваті вусики старанно підстрижені — Клим мав подібну звичку, але Зубов кінчики своїх закручував догори. Горбинка на носі робила чорнявця віддалено схожим на кавказького джигіта, ще б вдягнути на нього черкеску з газирями та кудлату папаху. Тулуб перетягнений ременями, на поясі — кобура з револьвером. Білих рукавичок Зубов не знімав.

— Бачу, ви не раді нашій зустрічі.

— Ще не знаю.

— Чого не знаєте, дозвольте запитати?

— Радіти чи навпаки. Від того, що ви впізнали мене, а я — вас, моє становище тут навряд чи зміниться.

— Чому ви так думаєте?

Кошовий тягнув із відповіддю. Скориставшись паузою, Зубов знову повернувся до слідчого, попросив:

— Гнате Іллічу, подаруйте нам кабінет на кілька хвилин для тет-а-тет.

— Звичайно, Павле Павловичу.

Слідчий без метушні підвівся, явно готовий звільнити стіл, зібрав папери у велику картонну теку, зашнурував її та вийшов разом із конвойним, котрому не треба було спеціального наказу. Зубов не поспішав сідати на його місце. Далі стояв напроти Клима, гойдаючись із п'ятки на носок та розминаючи затягнуті рукавичками кисті.

Майнуло — готується вдарити, замастити біле червоним.

Перехопивши погляд, капітан повторив питання:

— Так з чого ви взяли, що я прийшов погіршити ваше становище? Знаю, рід діяльності не поміняли тут, у Львові. Ви фахівець із права й просто людина з досвідом. Маєте розуміти: вам і без мене не позаздриш. Ви знову підданий Його Величності імператора...

— У мене інше підданство.

— Пусте, пане Кошовий. Хіба ви не чули виступ графа Бобринського? Та напевне ж чули, читали — тим більше. Росія не захопила ці землі й, зокрема, це місто. Государ повернув своє, звільнивши тутешніх слов'ян від чужого впливу, в тому числі й найперше — релігійного. Ми принесли істинну віру.