Коханка з площі Ринок

Кілька наступних хвилин чоловіки мовчали.

Кошовий чим далі, тим менш затишно почував себе в казенному кабінеті. Згадалися подібні відчуття шестирічної давнини: викликавши його з каземату, Зубов тоді теж запропонував кави. Щоправда, перед тим був коньяк, і Клим, подумки проклинаючи себе за м'якотілість та безпринципність, пригостився. Спершу не бачив різниці між вогкою темною камерою та кімнатою для допитів, сухою, мінімалістичною — стіл, ослін, царський портрет. Та, випивши чарку, швидко поміняв думку — тут усе одно краще, ніж у підвалі. Якщо є дивний вибір між цим приміщенням та кам'яним мішком, в'язні обирали перше: краще щодня по кілька годин сидіти тут, аніж невизначений час — в одиночці. Але варто було жандармові дати після коньяку кави, Кошовий відчув себе приниженим. Навпроти нього — чистий, поголений, ставний офіцер, упевнений у собі. Бо хоч вони ніби рівні за соціальним статусом, тут, у кабінеті, один із них — брудний, неголений, ще й смердить тюрмою. Після такого різниця між камерою і казенною, проте однак цивільнішою кімнатою зникала остаточно.

Цього разу теж принесли каву, і капітан поставив поруч срібну коньячну чарку. На підвіконні за портьєрою виявився графин з бурштиновою рідиною. Вийнявши корок, Зубов понюхав вміст, і гострота відчуттів, притаманна кожному в'язневі, далася взнаки: Кошовий зі свого місця відчув забутий аромат добре витриманого напою. Наливши йому по вінця, собі хлюпнув половину — все, як тоді, під час першої зустрічі. Чи Зубов навмисне так зробив, чи лише дотримувався власного стилю в роботі — загадка, над якою Клим вирішив не сушити голову. Не вдаючи з себе гонорового бунтівника, узяв чарку за ніжку, не стримався, відставивши мізинця, пригубив, відразу ж перехилив, примружив очі — добре, холера...

— Ваше здоров'я, — капітан зробив маленький ковток. — Пийте каву. Це зі старих запасів.

— Чиїх? Ваших? Привезли з Петрограда?

— Розумію вашу ядучість. Може, й маєте право, — Зубов знизав плечима. — Запаси тутешні.

— У крамницях колоніальним товаром давно не торгують, — Клим зробив великий ковток кави. — Добра. Таку давали в пасажі Міколяша. Тепер нема. У кращому випадку — ерзац.

— Треба запитати свого ординарця, де він роздобув.

— Отож. Запитайте, де він украв.

Погляди чоловіків зустрілися, схрестилися.

Кошовий витримав.

Невелика чарка коньяку після тривалого утримання додала зухвалості.

— Ви уявляєте мого денщика крадієм?

— Мародером. Це так називається, пане капітане.

— Ви справді такої ницої думки про мене? Чи так: ви дійсно вважаєте контррозвідку причетною до мародерства?

— Армія почала грабувати Львів, щойно вступила в місто. Я знаю випадки, коли обносили крамниці, бо крамарі — євреї. Їх російські військові трусять чомусь принципово. Тут ідеться навіть не про умовне право переможця мати три дні на пограбування завойованого населеного пункту.

Зубов покрутив чарку в пальцях, глянув крізь неї на світло, знову ковтнув.

— Пане Кошовий, наша розмова знову пішла не туди. Я не дивуюся цьому, бо ви, мазепинці, готові приписати нам, вірним слугам Його Величності, ледь не людожерство.