Як зупинити час

Я не бачив Роуз із 1603-го, але кохання нікуди не зникло й не ослабло. І мені було боляче. Я б запросто проміняв той біль на будь-який фізичний.

— Ми з тобою були щасливі, правда? — ледь помітно всміхнулася вона.

Я згадав, як проходив повз амбар із вівсом та важкими кадубами з водою. Був ранок якогось давно забутого четверга, і я насолоджувався теревеньками з нею. Згадав радісну посмішку на її обличчі. Згадав тіло, яке викручувало не болем, а задоволенням: ми намагалися поводитися тихо, як мишенята, щоб не розбудити її сестру. Згадав довгу дорогу назад з переправи — як я тікав від бродячих собак та борсався у багнюці, поспішаючи до неї. Вона була метою всього, що я робив. Тоді всі наші розмови, взагалі все зводилося до найпростіших істин.

— Були, Роуз. Я кохаю тебе. Я до нестями тебе кохаю.

Я хотів підняти її та нагодувати пирогом з кролячим м’ясом чи вишнями, щоб їй стало краще. Я бачив, що їй неймовірно боляче — настільки, що вона охоче померла б просто зараз. Але я не розумів, що це означатиме. Я не знав, як світ продовжуватиме існувати після цього.

Але я хотів ще дещо дізнатися. Я сподівався отримати відповідь.

— Кохана, а де Маріон?

Вона довго на мене дивилася, і я вже підготувався до найгіршого.

— Вона втекла.

— Що?

— Вона була як ти.

Я не одразу зрозумів.

— Що? Вона не старішала?

Роуз говорила повільно, перериваючись на стогони та кашель. Я хотів її спинити — сказати, що вона не має нічого розповідати. Але вона вважала, що має.