Як зупинити час
- Автор: Хейг Мэтт
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-4223-4, 978-617-12-4357-6, 978-617-12-4356-9, 978-617-12-4355-2
- Переводчик: Таисия Ивченко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Як зупинити час». Краткое содержание книги:
— Тоді мені доведеться тебе вбити, — він хрипко засміявся, щоб удати, що жартує. Але я знав, що жартів тут ані на гріш. — Давай дійдемо компромісу. Я забезпечу тобі таке життя, яке ти хочеш, але кожні вісім років я телефонуватиму, і, перш ніж змінити особистість, ти виконуватимеш моє прохання.
Усе це я вже чув. Оте «життя, яке ти захочеш» все одно ніколи не було тим, що я сам дійсно хотів. Він просто пропонував мені кілька варіантів на вибір. І відповідь мою він уже не раз чув.
— Про неї жодних новин? — я сотні разів уже питав, але цього разу мій голос звучав абсолютно безнадійно.
— Ні, — він дивився на свою склянку, а я помітив, що відповів він надто швидко.
— Гендріху?
— Ні. Ні. Жодних новин. Але ми почали знаходити нових людей частіше, аніж раніше. Минулого року більше сімдесяти. А пам’ятаєш, як було колись? П’ятеро на рік було за щастя. Якщо ти й досі хочеш її знайти, просто божевілля кидати все зараз.
З басейну почувся плюскіт. Я встав із шезлонга, підійшов до бортика та побачив мишеня, що безнадійно намагалося уникнути водяного фільтра. Я простягнув руку, дістав його та випустив на ідеально підстрижену траву, де воно вмить зникло.
Гендріх знав, що я на гачку. Вийти з гри живим я ніяк не міг. А якщо і міг, то це точно було не легше, ніж лишитися. Тут я мав щось схоже на гарантії.
— Будь-яке життя?
— Яке завгодно.
Я був переконаний, що Гендріх у звичній для себе манері чекав від мене чогось екстравагантного та дорогого: життя на яхті поблизу Амалфітанського[8] узбережжя чи пентхаус у Дубаї. Але я довго про це думав і вже мав відповідь:
— Хочу назад до Лондона.
— Лондон? Але ти ж знаєш, що вона навряд чи й досі там.
— Знаю. Але я знов хочу жити там. Там я почуваюсь як удома. І я хочу бути вчителем. Учителем історії.
— Учителем історії? — розсміявся він. — У школі чи що?
— Так, у школі. Думаю, з мене вийде непоганий вчитель історії.
Гендріх з посмішкою роздивлявся мене так, наче я замість лобстера замовив курку.
— Чудово. Мені треба дещо владнати, і тоді…
Гендріх продовжував щось казати, а я знов побачив те мишеня: воно на мить з’явилося коло кущів живоплоту, а потім зникло десь під ними — втекло на волю.
Лондон, сьогодні
Лондон. Перший тиждень мого нового життя.
Кабінет директора школи в Окфілді. Намагаюся вдавати звичайну людину, але це непросто. Минуле так і виривається назовні.
Ні.
Уже вирвалося. Минуле завжди поруч. У кабінеті пахне розчинною кавою, засобом для дезінфекції та акриловим килимом. На стіні висить портрет Шекспіра. Той, якого ви бачите усюди: високе лисе чоло, бліда шкіра, порожні очі наркомана. Скажу вам, що цей портрет не має нічого спільного з тим, як насправді виглядав Шекспір.
Примушую себе звернути увагу на директора, Дафну Беллоу. У її вухах помаранчеві сережки-кільця, а у чорному волоссі вже видно сивину. Посмішка в неї невесела, так не посміхаються люди молодше сорока. У ній сум, дух протиріччя та радісний подив — і усе це водночас.
— Я давно вже тут працюю.
— Дійсно? — мовив я.
Десь надворі залунала поліцейська сирена.
— Час — дивна річ, згодні? — вона обережно опускає паперовий стаканчик з кавою на стіл коло комп’ютера.
— Найдивніша, — погоджуюсь я.
Мені подобається Дафна. І уся ця співбесіда подобається. Подобається знов бути в Лондоні, у Тауер-Гемлетс[9], подобається влаштовуватися на звичайну роботу. Взагалі чудово знов почуватися звичайною людиною.
— Я вчителюю вже тридцять років. І двадцять з них — у цій школі. Думка про це іноді наводить на мене сум: стільки років… Я вже така стара, — зітхає вона з посмішкою.
Мене завжди смішить, коли люди так говорять.
— Ніколи б не сказав, що вам стільки років, — звично відповідаю я.
— Зараховую вам додаткові бали за лестощі! — сміється вона на дві октави вище за свій звичний голос. Мені здалося, що розсміялась якась невидима екзотична пташка звідкись із Сент-Люсії[10] (її батько там народився), а потім злетіла та зникла десь у сірому небі.
— Добре бути молодим, як ви.
— Сорок один — не такий я вже й молодий, — я наголошую на цьому абсурдному числі. Сорок один. Сорок один. Мені сорок один рік.
— Маєте чудовий вигляд.
— Я щойно з відпустки. Мабуть, відпочинок так на мене вплинув.
— Певно, їздили у якесь чудове місце?
— На Шрі-Ланку. Годував морських черепах.
8
Південне узбережжя півострова Сорренто, Італія. З 1997 року є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО.
9
Один із районів лондонського Іст-Енду, прилеглий до Тауеру. Розташований у центрі Лондона.
10
Острівна країна на сході Карибського моря.