Як зупинити час

Але тепер тікати нíкуди. Вона підходить до своєї машини, відчиняє дверцята та кидає погляд у мій бік — а я ніяк не можу впоратися з тим клятим замком. Ми зустрічаємося поглядами.

— Вітаю!

— О, привіт!

— Ви історик, еге ж?

Історик.

— Саме так. Ось, ніяк не можу здолати цей замок, — пояснюю я.

— Хочете, я вас підвезу?

— Ні-ні, — надто швидко відповідаю я. — Я… тут… це…

(Байдуже, як довго ви живете, але навчитися вести оці пусті балачки неможливо.)

— Я Камілла. Камілла Герен. Приємно познайомитися ще раз. Я француженка. Тобто викладаю французьку. Ну і француженка за національністю теж, хоча яка різниця, хто де народився, згодні? Тільки ідіоти надають значення таким дрібницям.

Не знаю чому, але випалюю:

— Я теж народився у Франції. — Чорт забирай, у мене в резюме написано зовсім інше, а Дафна поруч. Що я роблю? Нащо було це казати?

Інша вчителька — з нею я ще не знайомий — виходить зі школи.

Камілла прощається з нею, а потім знов до мене:

— То що, ви теж говорите французькою?

— Oui. Але моя французька дещо застаріла — un peu vieillot[38].

Вона нахиляє голову, і на лобі з’являється зморшка. Я знаю цей погляд — впізнавання.

— C’est drôle. J’ai l’impression de vous reconnaître[39]. Де б ми могли бачитися? І я не про парк. Раніше. Я точно бачила вас раніше.

— Мабуть, мого допельґанґера[40]. У мене таке обличчя, що його часто з кимось плутають.

Я ввічливо всміхаюся та намагаюся дистанціюватися. Такі розмови не ведуть ні до чого хорошого. А ще від них посилюється головний біль.

— У мене короткозорість, тому я ношу окуляри. Але колись я проходила тест, і мені повідомили, що в мене неймовірна візуальна пам’ять, — упевнено розповідає вона. — Це мій дар. Якісь особливості скроневої частки мозку. Такі показники має лише один відсоток людей. Ось який у мене мозок.

Як же я хочу, аби вона припинила розмовляти. Хочу стати невидимим. Хочу стати нормальною людиною, якій немає чого приховувати. Але я просто відводжу погляд.

— Це чудово.

— А коли ви востаннє були у Франції?

— Уже давно, — я сумніваюся, що вона настільки доросла, щоб згадати мене з 1920-х. Тут нарешті замок піддається. — До завтра!

— Я точно згадаю, де я вас бачила! — сміється вона та сідає у свій маленький «Ніссан». — Я розгадаю вашу загадку!

— Ну ж бо! — кажу я, а коли вона зачиняє дверцята, додаю: — Чорт забирай…

Вона виїжджає з парковки та сигналить мені на прощання. А потім ще махає рукою. Я теж махаю. Сідаю на велосипед та їду геть. Це було б так просто — взагалі завтра не приходити. Просто подзвонити Гендріху та зникнути. Але якась маленька — маленька, але небезпечна — часточка моєї свідомості хоче дізнатися, де ж вона мене бачила. Може, це та часточка, яка прагне, щоб її розгадали?

Трохи пізніше телефонує Гендріх.