Бояриня

О к с а н а

Нащо?

Кому потрiбне те моє здоров'я та й я сама?

С т е п а н

Менi, моя єдина!

Я ж так тебе люблю!

О к с а н а

Т обi здається.

Ти жалуєш мене, але любити… таки й нема за вiщо… Я тепер така недобра стала, вередлива…

С т е п а н

Нi, нi, моя хороша!

О к с а н а

Я - хороша?

Хоч би й була коли яка краса, то вже давно вона з обличчя спала…

С т е п а н (гладить її руку, низько похиливши голову)

Ти шарпаєш себе речами тими.

Не треба стiльки говорити…

О к с а н а

Правда…

С т е п а н

Та й що картатися словами, люба?

Нас доля так уже скарала тяжко, що, певне, й бог простить усi грiхи.

Хто кров iз ран теряв, а ми iз серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимi.

Хто мав хвилини щастя в боротьбi, а нас важка, страшна душила змора, i нам не вдiлено було снаги ту змору подолати…

О к с а н а (спокiйнiше й лагiднiша, нiж досi)

Так, се правда.

Але нiхто сього не зрозумiє, поки ми живi. Отже, треба вмерти.

Ти, певне, довше проживеш, нiж я, - до рук тобi свiй заповiт вiддам я, а ти його передаси родинi i братчикам, хто ще живий лишився.

С т е п а н (з гострою тугою)

Ой, краще б я тобi таке казав!

О к с а н а (пiдводиться й прихиляє його до себе)

Нi, любий, ти на свiтi потрiбнiший, тобi ще є про що й про кого дбати.

Борцем не вдався ти, та пiсля бою подоланим подати пiльгу зможеш, як ти не раз давав… На бойовиську не всi ж померли, ранених багато… поможеш їм одужати, то, може, колись там… знов зiбравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом… а як i нi - не жалуй, що помiг.