Бояриня
- Автор: Украинка Леся
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Бояриня». Краткое содержание книги:
Оксана у простiй широкiй хатнiй сукнi, без кички, голова зав'язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очi позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум'янець.
М а т и (пройшовши вперед до повiтки, показує дiвчатам на ослiн)
Отут бояриню посадовiть та й можете вертати до роботи.
Дiвчата садовлять Оксану i вертаються в терем.
М а т и
Що, донечко, тут, правда ж, придобнiше?
Вiльнiше дихати?
О к с а н а
Вiльнiше?..
(Схиляється на подушки).
М а т и
Ляж, ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?
О к с а н а
Так, я б заснула… тiльки я боюся…
М а т и
От, хай бог милує! Чого боїшся?
О к с а н а
Та все якесь таке страхiття сниться.
М а т и
Ти помолись до Йосипа святого, то вiн всi сни перенесе на добре.
О к с а н а
От вiдколи я тут, то й сни змiнились…
Бувало, там, у батенька, все сниться, що я лiтаю. Так, бувало, любо…
А тут не снилось i разу.
М а т и
Бач, любко, як сниться, що лiтаєш, то ростеш, отим воно так замолоду й сниться.
Тепер же ти вже не ростеш…
О к с а н а
Та… певне…
М а т и (поправлятчи їй подушки)
Ляж вигiдненько та засни гарненько.
(Сiдає коло неї в ногах).
А я посиджу тута, помолюся, щоб бог тобi послав у снi здоров'я.
(Виймає бурштиновi чiтки i перебирає їх, стиха ворушачи устами).
О к с а н а засипляє.
С т е п а н виходить з долiшнього рундука. Мати киває йому, щоб помалу йшов, не гукав, потiм устає обережно i йде до нього на другий кiнець садка, далi вiд повiтки.
М а т и (нишком)
Ну, що ж казав той нiмець? Є надiя?
С т е п а н
Що ж, каже: "В бога все можливо".
М а т и
Певне!
Та все ж би й людської снаги докласти, либонь, не грiх.
С т е п а н
Вiн докладає, мамо.
Вiн є людина великоучена…
Та що ж, коли така тяжка хвороба?
М а т и
I звiдки причепилася напасть?..
Либонь, се хтось наврочив на весiллi
Ганнусинiм, бо вiдтодi й заслабла.
С т е п а н
Здається, ще давнiше почалося…
М а т и
Хiба? Та нi, вона була здорова.
А от що на весiллi… Ну, та як же той нiмець каже? З чого б то воно?
Чи з пристрiту? Чи, може, з переляку?
От горе, тут нема таких бабiв, як там, у нас, - коли б так пошептали.
С т е п а н
Нi, матiнко, не помогли б тi шепти.
Така вже слабiсть.
М а т и
Що ж воно? Як зветься?
С т е п а н
Казав вiн: "Ваша панi занудилась по рiднiм краю - се є также слабiсть".
Сказав менi по-грецьки як i зветься.
М а т и
Та вiн то назове на всiх язиках, а щоб то вигоїти…
С т е п а н
Вiн казав, - коли її повезти на Вкраїну, то, може б, ще й одужала.
М а т и
От, синку, на сей раз нiмець, може, й правду каже.
Вона таки нудилася, небога.
Що ж, вiдомо, завезена далеко…
Не кожне привикає до чужини.
Котре привикне, а котре то й…
С т е п а н
Мамо, я попрошу царя, щоб нас пустив до тестя у гостину - чей же пустить?
М а т и
Та, може, й пустить - вже ж вiйни немає.
С т е п а н
Скажу йому, що маю ще й у Київ повезти хвору жiнку поклонитись угодникам святим там у печерах, для iзцiленiй - невже ж не пустить?
М а т и
Повинен би пустити. Се вже и грiх людей на богомiлля не пускати!
А се, Степанку, ти надумав добре - поїхати на прощу, помiчнiше воно буває над усякi лiки.
(Зiтхнувши, поглянула па небо).
Ба сонечко схиляється на вечiр.
Ти б тута розбудив Оксану, синку,
Навзаходi недобре спати хворим.
А я пiду зварю майове зiлля, щоб на нiч їй було готове пити.
С т е п а н
Спасибi, що клопочетеся нею.
М а т и
Що ж, синку, завезли чужу дитину, то треба ж якось їй давати раду.
(Iде в терем).
Степан пiдходить до Оксани i стиха цiлує її. Вона прокидається.
О к с а н а
Се ти, Степане? Бач, менi приснилось, що мiсяць ясно-ясно засвiтив у батьковiм садочку…
С т е п а н (удавано веселим голосом)
Мiсяць, люба?
Се дивно, бо якраз на тебе сонце!
О к с а н а
Що ж, може, там яснiше свiтить мiсяць, нiж тута сонце…
С т е п а н
Не журись, Оксано, ось хутко знов побачим, як там свiтить i сонечко, i мiсяць на Вкраїнi.
О к с а н а
Се ж як? Хiба умру? Тодi запевне душа полине…
С т е п а н
Бог з тобою, люба!
Чи я ж би про таке тобi казав?
Надумав я поїхати з тобою в гостину до твоїх.
О к с а н а (iронiчно)
Велике дiло, що ти надумав! Цар думки заверне.
С т е п а н
Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїнi утихомирилося.
О к с а н а (гостро)
Як ти кажеш?
Утихомирилось? Зломилась воля,
Україна лягла Москвi пiд ноги, се мир по-твоєму - ота руїна?
Отак i я утихомирюсь хутко в трунi.
С т е п а н
Ти одживешся на Вкраїнi.
Москва ж не може заступити сонця, зв'ялити гаю рiдного, зсушити рiчок веселих.
О к с а н а (понуро, уперто)
Годi, не кажи.
Нiкуди я тепера не поїду.
С т е п а н
Чому ж?
О к с а н а
Не хочу!
С т е п а н
Що се ти, Оксано?
Менi аж дивно! Що се ти говориш?
О к с а н а (розпалившись, пiдводиться)
А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраїнi!
Сидiв-сидiв у запiчку московськiм, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїнi, - тепер, як "втихомирилось", ти їдеш туди ясного сонця заживати, що не дiстали руки загребущi, та гаєм недопаленим втiшатись.
На пожаринi хочеш подивитись, чи там широко розлилися рiки вiд слiз та кровi?
С т е п а н
Ти тепер картаєш…
А як сама колись менi казала, що ти прийняти можеш тiльки руку, вiд кровi чисту?
О к с а н а
Правда, я казала…
Ми вартi одне одного. Боялись розливу кровi, i татар, i диби, i кривоприсяги, й шпигiв московських, а тiльки не подумали, що буде, як все утихомириться… Степане, дай руку!
С т е п а н
Се навiщо?
О к с а н а
Ти не хочеш?
С т е п а н
Нi, чом же?
(Дає руку Оксанi).
О к с а н а (дивиться на свою й Степанову руки)
От, здається, руки чистi, проте, все мариться, що їх покрила не кров, а так… немов якась iржа… як на старих шаблях буває, знаєш?
(Пускає його руку i лягає знов Говорить повiльнiше, млявiше, з перервами).
У батенька була така шаблюка… вони її закинули… ми з братом знайшли… в вiйну побавитись хотiли… не витягли… до пiхви прикипiла… заржавiла. Отак i ми з тобою… зрослись, мов шабля з пiхвою… навiки… обоє ржавi…
С т е п а н
Ти, Оксано, вмiєш зарiзати словами без ножа.
О к с а н а
Та тiльки ж се я вмiю, бiльш нiчого.
Що-небудь же i я повинна вмiти…
(Мовчання).
Як я умру, то не бери вже вдруге українки, вiзьми московку лiпше…
С т е п а н
Оксано!
О к с а н а
Всi ми рiжемо словами, а тут жiнки плохi, вони бояться…
С т е п а н (з мукою)
Та пожалiй себе й мене хоч трохи!
О к с а н а
Занадто я жалiла… В тiм i горе…
Якби я мала сили не жалiти, то вирвались би геть з сiї кормиги - i ти б ослобонився вiд iржi…
А так, вже чисто: нi собi, нi людям!
С т е п а н
Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!
Ну, я тебе прошу! Там батько-мати, родина, приятелi, там ти з ними розважишся.
О к с а н а (одвертається)
Я й в вiчi не насмiю
їм глянути…
С т е п а н
Ну, в Київ подамося, помолимось, нехай нас бог простить, нехай тобi здоров'я верне!