Мати все
- Автор: Дашвар Люко
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0917-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мати все». Краткое содержание книги:
Історія професорської доньки у якої було все: турботлива мама, коханий чоловік, гарна квартира, вдосталь грошей — ідеальне життя. Але як всі прекрасно знають — «багаті теж плачуть». Підступ і брехня — ось на чому «авторитарна» мати побудувала родинну ідилію.
Все життя Іветта присвятила хворому синові Платону. Старша дочка Ліда змушена, як і мати, доглядати за братом, жертвуючи всім. А мати вирішила купити сину живу ляльку, яка б задовольняла природні потреби юнака. Так у родині з`явилася Рая, і… Світло однієї любові розігнало морок іншої.
Саме тепер Ліда дізналася, що Платон і сільське дівча не єдині маріонетки в руках Іветти!
Стас замовкнув. Підвівся. Пішов до вікна — голий, зовсім не ідеальний і цілком логічний. Закурив.
— Ні, не зрозумію! І питатиму те, що тепер на язиці. — Обернувся до Ліди, прискіпливо в очі: — Хто замкнув хлопця у чотирьох стінах?! Твоя мати? Що за маячня! Якщо він хворий — хай його лікують у лікарні. Якщо здоровий — дайте йому повітря. Якщо геній — відправте до Оксфорда чи де там ще плекають надзвичайних… Що відбувається? Кому на користь — цілодобово скніти у ліжку?! Режим? Це вигадала твоя неперевершена матуся? А що вона запропонує нам? Тобі і мені? Який режим?.. Не знаєш?! Тоді слухай уважно.
Стас жбурнув недопалок у вікно, підійшов до Ліди, обхопив за плечі.
— Навіть не згадуй про них. Ти і я. Наша сім'я. Усе! Ти зрозуміла?.. Я ж не тягаю тебе щодня у гості до своєї матері і не пресую розповідями про своїх братів і сестер, хоч у них, до речі, проблем вистачає. Мені потрібна ти. Я не хочу втрачати тебе, а відчуваю… Шкірою відчуваю! Як тільки твоя мати і брат увійдуть у наше життя, наше життя… скінчиться.
Стас замовк. Гаряча промова, як яскравий феєрверк, — вибухнула, обпекла Ліду і згасла. Вона винувато всміхнулася:
— Дарма все це. Я давно тобі сказала — тільки ти…
Мабуть, Стас був управним підприємцем, бо та розмова, як міцна цеглина, лягла в основу їхнього сімейного життя: Ліда навідувалася до брата і матері, Стас телефонував своїм, але вдома, як ті сироти, вони ніколи не говорили про рідню. Іветта Андріївна і Стасові родичі зустрічалися у новій квартирі молодят двічі на рік — на днях народження Стаса і Ліди: випивали, бідкалися, що молоді нині надто заклопотані для підтримання тісних родинних стосунків, і зникали до наступного дня народження. І все котилося собі без перепон аж до того дня, коли Іветта врешті затребувала зятя для розмови про Платона.
— Хай твій чоловік прийде сьогодні на сьому тридцять, — сказала Ліді.
Та й обімліла. Стас перед очі: «Навіть чути про них не хочу!» Молола щось — такий зайнятий, до ночі працює, може, краще іншим разом…
Іветта Андріївна незворушно вислухала доньку, сіла у крісло і сформулювала:
— Твій чоловік не став частиною родини Вербицьких, Лідочко. Яка прикрість… — Помовчала і додала: — Розлучайся.
Ліда впала біля материних ніг і розридалася.
На шум із кухні вибігла нянька Ангеліна. Хрестом ся по животу.
— Свят-свят… Та що це ти, Лідусю?! Ану швиденько піднімися. А як Платосик почує?! І що тоді? Усім труситися? Та годі вже, дитино! Що за біда? — Та до Іветти. — Іветто Андріївно! Та скажіть же їй… Платосик нині нервовий після ваших нових пігулок…
Іветта — брила кам'яна. Застигла в кріслі. Що хотіла, сказала.
Ангеліна біля Ліди присіла, по голові її гладить, з підлоги тягне.
— Підводься, дитинко. Піди вмийся. Мати не говоритиме, поки не заспокоїшся. Сама знаєш. Заспокоїтися треба. І нащо нам ті нерви? Хіба допоможе? Чуєш? Ти ж у нас розумниця! Давай, Лідусю! До ванної…
Ліда впала на край ванни, притисла до лиця кулачки. «Ні… Ні! Не хочу! Не віддам!» І так відчайдушно. А кулачки — все міцніше, аж нігті у долоні вп'ялися. Якби не Ангеліна, так би й не вийшла. Та нянька побризкала Ліді в обличчя холодною водою, обійняла, зашепотіла:
— Дитино, не дратуй матері. Їй, бідолашній, і без тебе гірко. Чого завелася, як дурна? Хіба не знаєш: на неї це не діє. Давай уже — роби, як каже. Однаково на її вийде.
Ліда випручалася з няньчиних обіймів. Глянула на неї вовком, наче та в чомусь винна. Попленталася до вітальні.
Тихо опустилася в крісло навпроти матері. Завмерла.
Іветта Андріївна перевела погляд із дверей Платонової кімнати на доньку, ледь помітно всміхнулася. «От і добре, Лідочко, — говорили її очі. — Завжди роби так, як у нашому домі заведено. Хочеш поговорити — заспокойся, візьми себе в руки. По-інакшому тут не буде!»
У відповідь на материні думки Ліда раптом глибоко видихнула й опустила голову. «Останній штрих. Схили голову і слухай, — констатувала Іветта подумки. — По-інакшому тут не було ніколи». Поправила бездоганну зачіску…
— Річ навіть не в тому, що твій чоловік не став частиною нашої родини… Я не звернула б на це уваги, якби він не впливав на тебе так згубно. Ще трохи — і ти забудеш, що ти Вербицька. І ніякі успіхи на професійній ниві не допоможуть тобі повернути почуття самоповаги, гідності й упевненої рівноваги, якими завжди відзначалися всі представники роду Вербицьких. — Знизала плечима з прикрістю. — Ти вже ридаєш… Як невихована істеричка без краплі здорового глузду…
— Прости, мамо…
— А що буде далі? З таким істеричним, розбурханим світосприйняттям, яке є безумовним результатом твого невдалого шлюбу, ти сподіваєшся допомогти Платону? Ти погубиш його. Чи, може, ти плануєш взагалі не провідувати брата? Тоді ти теж його погубиш. У свідомості Платона жили чотири непорушні постаті — ми з татом, ти й Ангеліна. І не мені тобі переповідати, що сталося з Платоном, коли твій тато покинув нас. І не мені тобі жалітися, що скоро і я навіки піду слідом за татом. А потім Ангеліна. Ти лишаєшся єдиною людиною, спроможною вберегти брата від усіх небезпек цього страшного, безжального світу.