Мати все
- Автор: Дашвар Люко
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0917-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мати все». Краткое содержание книги:
Історія професорської доньки у якої було все: турботлива мама, коханий чоловік, гарна квартира, вдосталь грошей — ідеальне життя. Але як всі прекрасно знають — «багаті теж плачуть». Підступ і брехня — ось на чому «авторитарна» мати побудувала родинну ідилію.
Все життя Іветта присвятила хворому синові Платону. Старша дочка Ліда змушена, як і мати, доглядати за братом, жертвуючи всім. А мати вирішила купити сину живу ляльку, яка б задовольняла природні потреби юнака. Так у родині з`явилася Рая, і… Світло однієї любові розігнало морок іншої.
Саме тепер Ліда дізналася, що Платон і сільське дівча не єдині маріонетки в руках Іветти!
У серці прокинувся і загарчав дикий звір. Стас здригнувся. Отямився. Маячня!
— Брат? — запитав, не озирнувшись.
— Поговорімо у вітальні…
— Ні. Тут.
— Не можна заважати Платонові… Це зашкодить…
Серйозно?! Стас відчув, як дикий звір біля серця зловчився, перестрибнув у мозок. До скронь.
— Серйозно? — рвучко обернувся до Ліди. Зміряв підозріливим поглядом. — Ти тут — для яких справ? Чому я заважаю? І чому він — голий?
— Платон не любить одягу…
— А у чому він по вулиці ходить?!
— Він не ходить… вулицями…
— А де?! У хмарах літає?!
— Приблизно так. У Платона — свій світ.
— Та невже?! І де? У цих чотирьох стінах?
Стас відвів від Ліди злий погляд, урешті обдивився велику, затишну, як рукавичка, кімнату і спіймав себе на думці, що тут, мабуть, так гарно спиться, що і прокидатися не захочеш. Уявив себе голим красенем на широкому ліжку… Перелякався — тут повітря нема! Тут із годину при зачинених вікнах — і смерть. Майже фізично відчував: дивна кімната висмоктує з простору повітря, заповнює порожнечу густим мороком із дивним гірким присмаком.
— Чим пахне?
— Ліки… За десять хвилин маю зробити братові укол.
— Він же спить…
— Так. І має спати ще три години.
— Навіщо? — Підозріливість і жалість раптом заступили заздрість до юного красунчика.
— Режим…
— Тобто він тут… Скільки? Все життя?
Ліда знизала плечима, обережно повторила:
— Режим…
Стас не запитав — чому?! Стас раптом відчув, що відповідь на це питання занурить його у непролазні хащі, де аргументи примушують до співучасті та співчуття, малюють на серці великий червоний хрест, перекреслюючи власні мрії та бажання. Дорослий, двадцятишестирічний мужчина раптом квапливо подався до дверей, вискочив геть, ніби той незрозумілий моторошний режим поширювався на кожного, хто випадково опинявся у кімнаті Платона. Вона має рацію! Дарма припхався!
Прибіг додому, скинув увесь одяг, завалився на ліжко і так лежав — голий. Ніби на власній шкурі намагався відчути, що відбувається у розкішній квартирі Вербицьких.
Ліда повернулася за півгодини — пригнічена, розгублена. Спантеличено глянула на голого чоловіка, присіла на край ліжка. Завмерла. Стасові стало холодно, та дивний внутрішній опір не дозволяв ухопити ковдру й зігрітися. Супився, намагався угамувати тремтіння, зиркав на Ліду роздратовано.
Та де там утриматися! Підскочив. Забігав по спальні.
— А що… Що має статися зі звичайним хлопцем, щоб він сам захотів не виходити з кімнати впродовж…
— Він виходив… Іноді… І він… не звичайний…
— Ненормальний?
— Платон не хворий…
— А що ж ти тоді йому колеш, щоби він по півдня з ліжка не вставав?
— Ліки для Платона добирає мама… Завжди… З її сорокарічним досвідом…
— То він хворий! Псих! Так?
Захитала головою, забідкалася, мовляв, ну як тобі роз'яснити…
— Ні, Стасе, ні… Припинімо цю розмову. Благаю. Усе мало статись інакше. Мама у слушний момент розповіла би тобі про Платона… Пояснила 6… І для тебе це не стало б шоком. Ти би зрозумів! Мама…
— Мама?!
Стас зупинився навпроти Ліди, присів перед нею навпочіпки — голий, схвильований, зовсім не ідеальний.
— Лідо… Ти… Ти зараз зосередься, дівчинко! Ти почуй усе, що я скажу.
Вона перелякалася. Смикнулася. Упала би йому в ноги та — як?! Обхопив її за коліна — сиди!
— Ні… — прошепотіла відчайдушно.
— Почуй! — повторив із притиском.
Вона завмерла, безпорадно кивнула.
— Ти… Ти говорила: «Вербицькі жертвують усім заради щастя своїх дітей»… Нормально. Я… Я вірю. Припустімо, я просто вірю! Без подробиць! Ти… ти казала, «цього року ти взагалі не побачиш Платона»… Так от. Я не хочу чути, бачити і знати про нього взагалі. Ніколи! Його не існує для мене. І ти… ти зрозумій, дівчинко… Це єдиний шлях зберегти те, заради чого півсотні п'яних гостей горлали нам «гірко» лише тиждень тому. Бо якщо ти почнеш розповідати мені про особливі умови для свого геніального брата, то я… Я! Звичайний нормальний хлопець, який у його роки гасав по клубах, упадав за дівчатами, грав у футбол на будь-якому придатному для цього майданчику і, може, завдяки цьому став цілеспрямованою людиною й успішним бізнесменом… я тебе не зрозумію…