Ода до радості (збірник)

Хазяйка перукарні щодо того мала неабиякі сумніви – поставила недосвідчену новачку на вранішні й вечірні години, коли клієнти з’являлися вкрай рідко, а цирульня задля економії працювала на одне крісло.

І хай! Ліда щиро усміхалася, зустрічаючи кожного чоловіка, як рідного.

– Прошу! Що робимо? Потилицю відкриваємо? А скроні? Зараз… Туалетною водичкою бризкаємо?… – літала-співала.

Щоразу все стелилося гладенько аж доти, поки не наставав час братися за ножиці. Ті кляті ножиці мали стригти купони нового життя, а вони пручалися, ніяк не слухалися Лідиних рук. А Ліда ж найкращі придбала – «Ягуар» за дві тисячі триста вісімдесят сім гривень. За такі гроші самі мали би стригти! Першого ж дня ледь Ван Гогів не наштампувала, добре що чоловіки милосердні трапилися…

– Треба набиратися досвіду… Треба! – товкмачила собі затято, намагаючись вирівняти горби і ями на потилицях клієнтів.

За тиждень роботи в конкретні мінуси дістала з тумбочки відкладені на Даринине навчання гроші, довго муляла і таки потягла сотню на хліб-цукор. За місяць мордувалася: може, не судилося їй жити по-новому? Б’ється рибою, а ножиці вперто живуть окремим від перукарки життям, вистригаючи вибагливі рівчачки на головах клієнтів. Може, до старого хазяїна повернутися? Хоч якась копійчина.

Ох, не хотіла. А що робити? Їсти ж треба. Вже зібрала інструмент, та згадала про загадкову невідворотну залежність долі рідної землі від її, Лідиного щастя. Якби ще за вікном бруньки лопалися – плюнула би, їй-Богу! Та за вікном стріляли. Прямо у мозок. Це ж що? Ліда здасться, і Україні край?

– Та мать вашу наліво! Нащо я вже така унікальна?! Краще би простою людиною була! – психанула.

Розклала щітки-ножиці, всілася у крісло, роздратовано увіп’ялася у двері перукарні.

– Клянуся оцими руками… Такою перукаркою стану – помрете від щастя! – затято мовила у порожній простір. – Усіх красивими зроблю! Вже не мені треба. Всім…

Почекала з півгодини, допетрала: дурні думки в голову лізуть, коли у перукарні порожньо. Отоді-то Ліда і вирішила: немає на кому навчатися перукарського щастя – собі красу наводитиме.

Та той день від початку видався незвичайним. Напередодні Ліда очей не зімкнула: Дарина не повернулася додому увечері, вночі… Мобільний одне довбав: «абонент поза зоною», і Ліда так перелякалася, що навіть зателефонувала Сашкові, своєму колишньому, що він два місяці тому в один день забрався з дому, лишивши коротку записку – «Зрозумів, що ми чужі», подався у прийми до Лідиної колишньої подруги Раїси, падло!

– Дитина зникла! – одними вустами.

– Яка дитина? – зпросоння не зрозумів Сашко.

– Наша!

За годину – перелякані, стривожені – блукали нічним Майданом: а де доньці бути, як від початку тільки там! Ліда заніміла від страхів, мовчки показувала всім фото Даринки у своєму мобільному. Сашко пояснював ошелешено:

– Даринкою звати. Білява така… Коси довгі. Рюкзак зі смайликом.

Смайл, смайл… На світанку біля дому Дарина розчулено усміхалася, обіймала маму-тата, що вони повернулися з Майдану ні з чим, заклякли на лаві біля під’їзду.