Ода до радості (збірник)

Ще ніколи Ліда не стригла так натхненно і збуджено. У перукарському кріслі сиділа іншопланетна зелена істота. Уважно стежила за рухами Лідиних рук, шепотіла здивовано:

– Яка приємність… Яка надзвичайна приємність… Чим вам віддячити, люба пані? – спитала, коли на зелене чоло красивим пасмом ліг білявий оселедець.

– Не забирайте в Москви літеру, – сказала Ліда. – Ну нащо їх гробити? Шкода. Розповзеться та Моква, як пліснява… Кому радість? Хай вже краще своє болото висушують. Під сонцем. Вітром.

– А що я скажу керівництву? – спитав прибулець.

– Що ваші там… на Лінгві… недостатньо вивчили проблему. А ви прибули… Зустрілися з обізнаною людиною. І вона вам пояснила на місці: ще є шанс врятувати… літеру.

– Навряд чи такий аргумент справить враження на мого шефа.

– Тоді на нас тяжкі часи чекають, – засмутилася перукарка. – Бо Моква точно і надалі штампуватиме зелених чоловічків!

– Так тих тварюк, що нашим незаплямованим іменем на Землі назвалися, у Москві вигадали? – спитав зелений чоловічок.

Ліда кивнула.

– Зважте, пане Лінгвіст! Це вам не проста тітка каже, а абсолютно особлива людина. Я би розповіла про свій талант, та вам, певно, час. Давайте вже так: я вашого оселедця ще туалетною водичкою побризкаю, і ви вже летіть собі з Богом. А літеру С Москві поки лиште. Під мою відповідальність. Домовилися?

Зелений прибулець кумедно кліпнув небесно-синіми очима.

– Не можу вам відмовити, пані, – торкнувся Лідиної руки. – Відкрию секрет наостанок: немає в вас нічого особливого. Ви – звичайна людина. І це прекрасно.

Ліда зиркнула на іншопланетну істоту розгублено.

– Значить, від мене нічого не залежить?

– Навпаки. Тільки звичайні шляхи торують.

– А особливі?

– Особливих немає. В принципі. Є звичайні, які забули, що вони такі ж, як інші. Повірте: ми, зелені чоловічки, на тому чудово розуміємося, – поправив жилет із кнопочками-ричажками-перемикачами. – Прощавайте…

Цьомнув Лідину руку і вмить розтанув, ніби його ніколи й не було. Навіть кнопки чи ричажка якого з жилета не лишив, щоби Ліді доказ був – не бреше, на власні очі іншопланетне створіння бачила. Зачіску патріотичну йому забабахала, по ходу діла Москву врятувала… І після того вона – не особлива?! Не лакмус для всієї країни? Помилився прибулець.

– А що з нього взяти? Молодий, зелений! – всілася у крісло, понюхала руку в тому місці, де її поцілувала невідома істота. – Туалетна вода… – констатувала замислено.

Наштовхнулася оком на новенькі чоловічі труси в пакетику. Засумувала. Може, дарма часу волю дала? Щоби плив собі, щодня Сашкові нагадував – Ліда чекає. Чекатиме аж доти, доки чоловік сам не усвідомить: дурню утнув, час до сім’ї повертатися. Щоби ревнував отам у приймах, біля підлої Раїси, Ліду до всіх і кожного клієнта у перукарні, бо задля того і пішла до чоловічої, щоби Сашкові дошкулити. Може, інакше треба? Не тонути у власних гордощах. Зранку прийти до воріт АТП, де Сашко в ремонтному цеху за майстра, глянути йому в очі, сказати: «Ходімо додому, любий». Бачила ж його очі, коли удвох Даринку на Майдані шукали: такі хворі… Такі винуваті, спантеличені…