Ода до радості (збірник)
- Автор: Жадан Сергей Викторович, Кідрук Максим Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-7630-0,978-966-14-8077-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ода до радості (збірник)». Краткое содержание книги:
– Так ви б йому сказали, щоб…
– Та хіба ж я не казала? – похнюпилася тітка Галя. – Аж він втямив собі в голову, що хтось там, зверху, відкрив люка і передає йому сигнали…
– Які сигнали?
– Та коли які: коли сильні, то пісні пише, коли слабкі – просто вірші. Господи, шістдесят три роки людині, а що те мале дитя!
– А коли він прокидається вночі? О котрій годині? – По спині мандрівника аж забігали мурахи від нетерпіння і здогадок.
– Зазвичай годині о четвертій-п’ятій. Я по вашому вікну орієнтуюсь – як у вас світло гасне, так він і прокидається за хвилину. Він потім до вечора може декламувати, без зупинки, як Райкін; он Юрко, син наш, навіть двері у свою кімнату тепер замикає, просто сил уже немає ніяких! – І тітка Галя хотіла було жбурнути чайну ложку в раковину, але тут повернувся веселий дядько Микола і запросив до голубів – послухати вірші, і ложка акуратно, без гамору й шаленості, вмостилася на рушнику біля мийки.
Вони здерлися драбиною до голуб’ятні, всілися один напроти одного на старі тонконогі стільці, і дядько Микола почав читати. На диво, враження від віршів складалося зовсім інше, ніж мандрівник очікував. Звісно, те, що декламував сусід, важко назвати віршами в літературному класичному розумінні, точніше, якщо чесно, дядько Микола лише інколи користувався римою, переважно аритмічно витлумачуючи свої погляди на різноманітні події, свята, стосунки поміж сусідами, сучасну політичну ситуацію; словом, це був набір нікуди не гідних, злегка віршованих рядків, які слабо корелювалися між собою. Але от що цікаво: що більше новоявлений шістдесятитрьохрічний поет читав свої примітивні твори, то більше мандрівник відчував, як його знову поглинає магічний світ другого тому роману Вільяма Фолкнера «Гамір і шаленство». Безумовно, так воно і було: дядько Микола якимось дивовижним чином зміг відтворити у своїх недолугих віршах те магічне відчуття, що не зміг відтворити він сам у власних намаганнях тексту, вичакловуючи його зі сну:
дорога;
дорога;
рух;
тук;
тук;
тук;
небо;
дорога;
сум;
колеса;
час;
колеса;
сонце;
стегна;
стегна;
стегна;
гольф, – хоча жодне з цих слів у щирих сентиментальних поезіях дядька Миколи, звісно, і близько не було присутнє. Але в іще сильному чоловічому голосі на тлі воркотіння голубів звучали і дзвеніли живі й справжні Кедді, і Бенджамін, і Квентин, і всі-всі-всі, й ось уже червона краватка циркового актора-коханця Квентини, наче прапор свободи, затріпотіла на вітру втечі; усе це безсенсовне нагромадження слів і звуків виявилося настільки справжнім, що мандрівник відчув, як зараз Фолкнер посміхається, задоволений своїм вдалим жартом-уроком, десь там, на небесах, бо навряд чи його загнали в пекло лише за відмову зустрітися з президентом Сполучених Штатів та небажання залишати свою ферму для отримання Нобелівської премії.
– Ну як? – вирвав мандрівника дядько Микола з мандрів потойбічними світами, якими, якщо чесно, він тільки й блукав, не потикаючись далі порогу власної домівки, якщо не рахувати тринадцяти тижнів на маяку, звісно. – Сподобалося?
– Грандіозно! – відповів він. І не збрехав.
Мандрівник спустився драбиною на землю, і йому здалося, що він злазить з неба – по тій самій мотузковій драбині, яку скинув йому Фолкнер, і як приз, як бонус, з легкою усмішкою обраного генія надав можливість побачити уві сні те, чого ніхто ніколи не бачив і навряд чи колись побачить; більш того, ощасливив його вдруге ще раз доторкнутися до дива через кумедні, але щирі поезії дядька Миколи. І він згадав те небо, яке він разом із Ахілом розглядав передостаннім вечором біля маяку, коли тільки-но дочитав роман великого американця.
Отже, спочатку вони побачили величезного дракона, замість єдиного ока в якого горіло сонце. Дракон складався з двох хмар – великої, світло-синьої, і меншої, дуже темної, як вода на дні загиблого колодязя. Дракон неспішно і впевнено плив, перетинаючи небо, і видавався не злим, але дуже могутнім і жорстоким господарем світу. Потім раптом виявилося, що темна, як дно загиблого колодязя, хмара – це також дракон. Він відокремився від господаря непомітно; малий дракон вищирив пащу, а з голови у нього войовничо стирчали два гострі роги. Дракони почали битися і затулили сонце; і в цей час лише ледь відчутне тривожне і водночас ніжне світло пробивалося до двох онімілих від захвату спостерігачів, що, принишкнувши, зачаровані грандіозним видовищем, сиділи на березі моря, задравши голови, – людина і пес. Дракони повільно пересувалися на північний захід, аж поки раптом якось в один момент не перетворилися на білого усміхненого дельфіна й акулу з величезною пащею. Білий дельфін і акула продовжили битву, і якийсь час здавалося, що акула візьме гору: її зубата паща з гострими іклами роззяплювалася все ширше і ширше, а посмішка поступово сповзала з морди дельфіна, і він уже не видавався таким добрим.