Царський пояс
- Автор: Гулько Лідія
- Серия: Пригоди Мишка в піднебесній Гойтасира #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Царський пояс». Краткое содержание книги:
Більше про скіфів знає Мишко, твій сучасник. Ще б пак! Він побував у Скіфії. Уявляєш, стояв на майданчику, з якого скіфський шаман опівночі злетів на зірку Сидень. Розкаже Мишко і про Ольвію, куди хитрощами його завезла Ія. Чому хитрощами? Бо лише Мишка має чарівний перстень. З його допомогою Мишко з Ією літають, спілкуються з невидимими істотами. Про невидимок довго розказувати. Про них сам прочитаєш. Скажу тільки, що невидимий світ небезпечний. Але Мишко вийшов переможцем! Він не тільки переміг велетенського комара і Богинку, він повернув вождеві скіфського племені царський пояс.
Для допитливих читачів від 10 років. Тих, хто любить пригоди, кохається в історії, фольклорі та народних звичаях, закорінених у прадавні часи.
Кошлаті коненята під верхівцями в’юнами вертілися. Горластий присікувався до Остапа:
– Хто ти? Чого всі мовчите? Язики відрізані? А нуте показуйте!
«Шапки у них класні. Гостроверхі, м’які. Мені подобається, що різного кольору: сині, зелені, червоні. За плечима у вершників погойдуються великі луки. На поясі шкіряна торбинка, із якої стирчать довгі хвостаті стріли. Ааааа. Це вояки.»
– Відповідайте, бо клянусь всіма богами: відправлю у світ тіней! – волав Скажений.
На додачу вояка пхнув Остапові нагайкою в спину.
Такого приниження Мишко не міг стерпіти. Вибіг із-за маминої спідниці й сміливо вигукнув:
– Нас у Скіфію привела миша. Миша обіцяла…
Та злі вояки малого не слухали. Навпаки, Бородавка спрямував на нього свого коня. Коник присів на задні ноги, а передніми шалено бив повітря. І якраз над головою малого. Хлопчик від страху тремтів.
Вояки зіскочили з коней і грубо торсали прибулих. Підсаджували їх на коней.
…Кіно було вельми не веселе.
Спочатку їхали рівнинним, обробленим людиною степом. Кругом жовто-жовто. Половіють пшениця і жито. Ячмінь Мишко теж знав. Він низький, а колоски з довгими колючими вусами.
Далі дорога пішла круто вниз.
Мишко виглянув із-за спини вояка. Пейзаж, що відкривався його зорові біля озера зі звивистими берегами, він упізнавав і не упізнавав. Але кручу, повз яку проїжджали, відразу упізнав. От тільки чогось у тій картині бракувало. Так, бракувало над кручею їхньої скособоченої хати. Різнокольорових парасольок, що біля озера, теж у його селі немає.
Хлопчик уголос розмірковував:
– Переді мною немовби величезна книжка з малюнками. А під ними завдання: «Порівняй і скажи, яка між ними різниця».
Скіф обернувся і гаркнув:
– Набридло їхати? Хочеш бігти за конем? Це можна. Злазь! – і притримав коня.
Мишко принишк. Ліпше мовчки оглядати навколишні красоти, ніж за конем бігти. До того ж із коня далеко видно.
Вони з’їхали в долину. Проїжджали пасовиськом, де товклися свійські тварини. Онде череди корів. Їх дуже багато. Якби лічити, то до вечора не перелічиш. Корови дивні – безрогі.
– Дядечку, чому корови без рогів? – не втримався, спитав Мишко.
– Узимку сильні морози. Через роги скотинка мерзне. От і спилюємо їх, – сердитим голосом пояснив «дядечко».
Але Мишка не образила непривітна відповідь. Він продовжував дивитися на всі боки.
Он пасуться коні. За ними свині з поросятками. Поросятка повискують і п’ятачками штовхаються. Кумедні!
Все виразніше вимальовувалася місцина, де осіли люди. Вона зусібіч оточена возами. Вози всякі. І малі, і великі. Здебільшого з халабудами. Мишко уважним поглядом окинув пересувні засоби давніх людей. Він точно таких не бачив. Ці з високими дерев’яними колесами. І таких коліс у возі чотири або й шість. «Наче вагони, або будинки на колесах. У них, напевно, живуть під час подорожі», – підсумував свої дослідження малий слідопит.
Непомітно в’їхали в наметове містечко. Чому Мишко назвав містечко наметовим? Бо різнокольорові парасольки насправді були наметами. «От би пожити у такому житлі! А потім, так – між іншим, сказати хлопцям: «Я жив у червоному наметі. Було класно». Хлопці луснуть від заздрощів. Бо в нашому селі немає ні таких наметів, ні возів-будинків на шістьох колесах. Здорово все таки, що я у Скіфії!», – радів Мишко.
Раптом щось боляче штурхнуло його в спину. Він зойкнув, а «дядечко» почав цьвохкати нагаєм. Від коня з гиком і вищанням розбігалися маленькі істоти: ведмеді, вовки, кози, лисиці, зайці, коти. Голови у них величезні, з настовбурченою шерстю або пір’ям. І до того ж ядучого яскравого кольору: малинового, зеленого, червоного, жовтого. З-під кожної копиці на Мишка з цікавістю поглядали розмальовані очі. Істоти показували йому кінчики язиків і некрасиво кривилися.
Мишко прилип до вояка, що завзято розмахував над рядженими нагайкою і водночас підганяв коня. Маленькі істоти залишилися позаду.
Вояки зупинили коней коло білого намету. Відразу підбігли чоловічки, схожі на комах. (Чоловічків, засмаглих, худих і голомозих, з брудними пов’зками на стегнах, Мишко подумки назвав рабами.) Вони грубо стягнули полонених із коней, яких кудись повели.