Царський пояс
- Автор: Гулько Лідія
- Серия: Пригоди Мишка в піднебесній Гойтасира #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Царський пояс». Краткое содержание книги:
Більше про скіфів знає Мишко, твій сучасник. Ще б пак! Він побував у Скіфії. Уявляєш, стояв на майданчику, з якого скіфський шаман опівночі злетів на зірку Сидень. Розкаже Мишко і про Ольвію, куди хитрощами його завезла Ія. Чому хитрощами? Бо лише Мишка має чарівний перстень. З його допомогою Мишко з Ією літають, спілкуються з невидимими істотами. Про невидимок довго розказувати. Про них сам прочитаєш. Скажу тільки, що невидимий світ небезпечний. Але Мишко вийшов переможцем! Він не тільки переміг велетенського комара і Богинку, він повернув вождеві скіфського племені царський пояс.
Для допитливих читачів від 10 років. Тих, хто любить пригоди, кохається в історії, фольклорі та народних звичаях, закорінених у прадавні часи.
Люди зі зойками відсахнулися від дверей.
Хлопчик запобіжно виставив перед собою ліктя. Поверх нього розглядав хижака. Той скидалася на лева. Ось ревнув, вишкіривши гострі ікла. Потім лякав лапою із довжелезними кігтями. Далі крутнув у дірці головою. Наразі з’явилися круті, як у барана, роги. Звір стовбурчив роги і ними лякав. Десь із-за спини лева-барана випросталися величезні крила. Вони погрозливо маяли і шуміли.
Люди зіщулились. Здалося, звірина ось-ось вилетить із дубових дверей і встромить у них гострі кігті з іклами, а насамкінець проштрикне рогами. Євстахій інстинктивно звів руку. З персня, що охопив безіменний палець, вирвався потужний струмінь червоного світла.
Хижак нявкнув і зник. Дубові двері широко відчинилося.
Глава друга
Перша зустріч із скіфами
Гойтасир мружив довгі та прямі, як електричні дроти, вії. Скіфського бога світла і сонця вкрай здивувала поява людей на високій свіжій могилі. Атож роздумував: «Чого вони прибули в давні часи? Сиділи б собі на печі та гризли калачі. Ох, ох, ох! Нерозумні. Не відають, в який дикий край і небезпечний час проникли. Щодо мене, то вмиваю личко. Хай собі як знають».
Михайлик копирсав ніжкою землю.
– Що це за горбок? Хто його насипав? Для чого? Татку, де ми? Куди потрапили?
Остап смикав плечима, розводив руками.
– Не знаю, синку. Напевно, у Скіфію.
– І миша кудись запропастилася, – нервувала Марія. – Куди вона нас завела? Навколо висока трава та дикі тварини, наче в Африці. Ні протоптаної людьми стежки, ні прокладеної дороги. Остапе, глянь, що то під горбком біліє?! Часом не людські кістки? Ой, бідна ж моя головонько! Тут, мабуть, шастають людожери і ватаги голодних вовків. А у нас із собою й дебелої палиці нема. І чого, скажіть мені, було пхатися у невідомий край?
Остап частіше смикав плечима і розводив руками.
«Тато теж шкодує, що погодився мандрувати» – подумав Мишко і відійшов від безпорадних батьків.
Хлопчик, що стояв на високій могилі, пильно вивчав видноколо. Ген, ген, аж до обрію, гойдаються сріблясто-сірі хвилі. У тому морі бродять низькорослі мишасті коні з чорними смужками на спині. Найситніший кінь витягнув шию і лунко заіржав. Коні попіднімали гривасті голови, тривожно форкали. Табун помчав вглиб степу. «Вони дикі», – здогадався хлопчик.
Давній степ манив до себе, обіцяв цікаві пригоди. Повертатися в сумну хатинку, яка до того же сповзала в кручу, хлопчик не мав бажання. Він глибоко втягнув у легені повітря – воно смачно пахло квітами та зрілими злаками. Потім широко розкинув руки і, уявляючи себе літаком, помчав з горбка.
Забіг би наш герой дуже далеко. Аж раптом йому під ноги кинувся заєць. Хлопчик верескнув від несподіванки. Неподалік заметляла яскраво-червоним хвостом молода лисиця. Руда догнала зайця і схопити його за ногу. Вона впиралася задніми лапами, вигинала тулуб дугою. Однак ноша для лисиці була тяжкою. Остап, якого пройняв мисливський азарт, із криками кинувся до волохатого сіро-рудого клубка. Кумася випустила жертву і дременула в кущі, а чоловік підважив за довгі вуха переляканого зайця.
Мишко підбіг до батька.
– Що із зайчиком?
– Ніжку руда покалічила.
Мишко лагідно гладив сіру шубку.
– Татку, можна я залишу зайчика у себе? Буду його доглядати.
Марійка підібрала губи і сухо мовила:
– Ми ще самі не знаємо, де заночуємо.
Вона хотіла додати ще щось ущипливе. Уже й рота для того розтулила. Але мимохіть глянула вдалечінь. Глянула – і застигла з розтуленим ротом. Мишко послав зір у тому же напрямку. Він зойкнув: до них наближалися вершники. Мишко помітив, що таткова рука, в якій смикався зайчик, ослабла. Хлопчик підхопив пухнастий клубок. Обережно засунув його у свій мішечок і затягнув зверху шнурок.
Вершники налетіли, немов вихор.
– Хто ви? З якого племені? – нестямно кричали і розмахували нагаями над оторопілою родиною.
Глава сім’ї у відповідь щось сказав тремтячим голосом. Марійка насунула на ніс хустку і перестала дихати. На відміну від батьків, Мишко не розгубився і не злякався. Він визирав із-за маминої спідниці й з цікавістю розглядав вершників. «Це, мабуть, скіфи. Про скіфів розповідала миша. То нічого, що вони сердяться. Просто не впізнали нас. Потім проситимуть пробачення. Дивні які. Мовби в кіно, з екрана з’їхали. Довгобороді, чубаті, одні носи стирчать. Одягнені кумедно. Шкіряні штани заправлені в м’які чоботи. Поверх сорочок шкіряні жилетки з вишитими головами тварин. У того бороданя, що найголосніше репетує, зображена собака. Ха, ха, ха! Він сам, як скажений пес. З очей іскри летять, а з рота – слина. Прозву його Скаженим. А другого – Бородавкою. У нього на кінчику носа висить бородавка. Велика, зелена, ще й лисниться на сонці. Пху, гидота.»