Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Чому дзвенять цикади
Чому дзвенять цикади - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Чому дзвенять цикади

Электронная книга - «Чому дзвенять цикади». Краткое содержание книги:

Спокусившись обіцянками царської Росії, на Миколаївщину з Німеччини переїхала родина лютеран. Разом з іншими емігрантами переселенці заклали колонію Карлсруе, що перетворилася на заможне село. З собою родина привезла коштовну реліквію — вівтарний хрест, за яким згодом полюватиме поплічник фашистів. З початком Першої світової війни прикордонні землі було вирішено зачистити від етнічних німців, а їхнє майно продати за безцінь. Від колишньої пишноти Карлсруе не залишилося й сліду. А після Другої світової німців в колонії майже не лишилося. З численної колись родини дивом вижив один єдиний нащадок. Дивом чи його врятувала замурована в бурштині цикада?
1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 48
Перейти на страницу:

Отак колонія в сухих степах Миколаївщини отримала незвичну для малоросів назву Карлсруе. Так на недосяжній тепер рідній землі Баден-Вюртемберг звалося центральне місто.

Як пройшло кілька років, місцину було не впізнати. Хто б повірив, що це охайне впорядковане село колись було суцільною пустелею. Навкруги буяло життя.

Швидше за все з’явилися вітряки. А згодом й винокурні, броварні, сироварні, олійниці. Кінні заводи також були. Щороку коней, що їх мали або продати, або здати на забій, вантажили в міцний фургон і везли до Одеси. А що в селі чи не кожна родина між іншим займалася й садівництвом, й городництвом, то надлишки везли на ярмарок, що організовувався кожної осені.

Взимку короткими нудними днями чоловіки лагодили інвентар, переглядали кінську збрую. А як не мали нагальних справ — йшли у шинок попити пива, поласувати капустою з ковбасками або ж і просто до сусіда побалакати.

Все село перетинали підземні ходи, що складали мережу підземних вулиць і кінець кінцем виходили до церкви. То чоловіки могли піти до сусіда попід землею просто з власного двору.

Жінки теж були не проти правити теревені, але за роботою. Довгими зимовими вечорами вони чи то пряли нитки з овечої куделі, чи вже з готової вовни плели чи не всю одіж. Під дзижчання веретена або під тихенький цокіт спиць жінки ділилися домашніми новинами, кулінарними секретами, рецептами від жіночих хвороб; вихвалялись одна перед одною своєю майстерністю і винахідливістю.

А по весні, коли танув сніг і земля хоч трохи протряхала, вся родина прокидалася ще вдосвіта і починала поратися біля садиби. Стіни будинків, огорожа старанно оновлювалися; ділянка біля дому ретельно оброблялася.

Весна була в розпалі. Теплий гожий день винадив на двір усіх чоловіків з дому. Це вже була не тимчасова халупка, а капітальний будинок. Кам’яний. З одного торцю вхід для людей, з протилежного — ворота для тварин. Стріха спільна. Вікна пофарбовано. Під вікном — троянди. На подвір’ї повно курей, гусей, качок. Кругом дому велика ділянка землі, що десь мало не на обрії впоперек огороджена кілками. На ділянці паслися коні, корови та невелика отара овець. В садку кругом дому — молоді тоненькі саджанці дерев. Впорядковане подвір’я з садом і городом. Окремо вхід до підвалу.

Коло огорожі стояв Вольдемар з батьком і дідом. Вольдемар вже був радше хлопчаком, не малюком. Та й зростом він вже давно переріс паркан.

Старий звернувся до сина:

— А добряче переселенці попрацювали. Дивись-но: в нашій колонії яких тільки майстрів немає! І шевці, й каменярі, і мебельники. У нас самих чи не в перших з’явилися тонкорунні вівці. Звісно, я чи не всі гроші на них витратив. Але не марно. Тож тепер я спокійний за родину, померти не боязко.

— Ото хоч Ви не заводьте мови про смерть! — зупинив його син.

Старий зітхнув:

— Молодий ти ще. Для тебе смерть — то щось віддалене. А для мене з дружиною — хай не бажане, але очікуване. Ми дружно жили. То, як вона піде першою, і я на сім світі не затримаюсь. Але як піду, то хоча б буду спокійний, що залишив дітям в спадок справу. Тож житимуть вони заможно. Якщо працюватимуть, звісно.

— Я роботи не боюся. Ніякої.

— То й добре. Добре. А ти, Вольдемаре? — тепер дід звернувся до онука.

Але той чи не почув. Вперся лобом в кілок огорожі і мрійливо дивився вдалечінь.

І що там можна було побачити?

Горбкувата місцевість, де ріденько стояли прямокутні кам’яні будинки. В далечині — лисий пагорб.

Чим вони могли привернути увагу хлопчика?

Можливо, Вольдемар хотів закарбувати в пам’яті цю мить, коли близькі були поряд, коли дитячу свідомість поки ніщо не бентежило?

Його день починався з того, що він ховав своє ліжко під ліжко дорослих, а постільну білизну із пуховими подушками клав зверху. На ніч він все робив навпаки — ліжко висував в кімнату й намощував подушки та пір’їни.

Його світ обмежувався дашком із рук батьків. Обрій для нього — край обгородженої кілками ділянки, який туманними днями не було видно. Найбільше щастя — зайва порція штруделя[10]. А найбільше горе — штраф на користь шкільної каси, що мали платити батьки за пропуск занять без поважної причини…

А можливо, крізь серпанок весняного ранку Вольдемар бачив майбутнє, поки що невідоме, невидиме? Можливо, він мимоволі подумав, що настане завтра, а тоді наступний день і наступний рік. Він сам, щороку набавляючи й в рості й в свідомості, розсуне захисний дах зі сплетених татових і маминих рук і почне самотужки пізнавати світ. Навкруги все зміниться. Хтось кудись поїде, або захворіє, або помре. А сам він із хлопчака перетвориться на голову великої родини, за яким залишалося останнє слово з будь-якої родинної проблеми.

вернуться

10

Вид солодкої випічки.

1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 48
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)