Чому дзвенять цикади

Весна була в розпалі. Теплий гожий день винадив на двір усіх чоловіків з дому. Це вже була не тимчасова халупка, а капітальний будинок. Кам’яний. З одного торцю вхід для людей, з протилежного — ворота для тварин. Стріха спільна. Вікна пофарбовано. Під вікном — троянди. На подвір’ї повно курей, гусей, качок. Кругом дому велика ділянка землі, що десь мало не на обрії впоперек огороджена кілками. На ділянці паслися коні, корови та невелика отара овець. В садку кругом дому — молоді тоненькі саджанці дерев. Впорядковане подвір’я з садом і городом. Окремо вхід до підвалу.

Коло огорожі стояв Вольдемар з батьком і дідом. Вольдемар вже був радше хлопчаком, не малюком. Та й зростом він вже давно переріс паркан.

Старий звернувся до сина:

— А добряче переселенці попрацювали. Дивись-но: в нашій колонії яких тільки майстрів немає! І шевці, й каменярі, і мебельники. У нас самих чи не в перших з’явилися тонкорунні вівці. Звісно, я чи не всі гроші на них витратив. Але не марно. Тож тепер я спокійний за родину, померти не боязко.

— Ото хоч Ви не заводьте мови про смерть! — зупинив його син.

Старий зітхнув:

— Молодий ти ще. Для тебе смерть — то щось віддалене. А для мене з дружиною — хай не бажане, але очікуване. Ми дружно жили. То, як вона піде першою, і я на сім світі не затримаюсь. Але як піду, то хоча б буду спокійний, що залишив дітям в спадок справу. Тож житимуть вони заможно. Якщо працюватимуть, звісно.

— Я роботи не боюся. Ніякої.

— То й добре. Добре. А ти, Вольдемаре? — тепер дід звернувся до онука.

Але той чи не почув. Вперся лобом в кілок огорожі і мрійливо дивився вдалечінь.

І що там можна було побачити?

Горбкувата місцевість, де ріденько стояли прямокутні кам’яні будинки. В далечині — лисий пагорб.

Чим вони могли привернути увагу хлопчика?

Можливо, Вольдемар хотів закарбувати в пам’яті цю мить, коли близькі були поряд, коли дитячу свідомість поки ніщо не бентежило?

Його день починався з того, що він ховав своє ліжко під ліжко дорослих, а постільну білизну із пуховими подушками клав зверху. На ніч він все робив навпаки — ліжко висував в кімнату й намощував подушки та пір’їни.

Його світ обмежувався дашком із рук батьків. Обрій для нього — край обгородженої кілками ділянки, який туманними днями не було видно. Найбільше щастя — зайва порція штруделя[10]. А найбільше горе — штраф на користь шкільної каси, що мали платити батьки за пропуск занять без поважної причини…

А можливо, крізь серпанок весняного ранку Вольдемар бачив майбутнє, поки що невідоме, невидиме? Можливо, він мимоволі подумав, що настане завтра, а тоді наступний день і наступний рік. Він сам, щороку набавляючи й в рості й в свідомості, розсуне захисний дах зі сплетених татових і маминих рук і почне самотужки пізнавати світ. Навкруги все зміниться. Хтось кудись поїде, або захворіє, або помре. А сам він із хлопчака перетвориться на голову великої родини, за яким залишалося останнє слово з будь-якої родинної проблеми.