Під скляним ковпаком

Я відчинила двері й замружилася від яскравого світла. Таке враження, ніби була не ніч, не день, а якась третя страшна пора, що врізалася між них і триватиме довіку.

Дорін усією вагою спиралася на одвірок. Коли я вийшла, вона впала на мене. Її обличчя я бачити не могла, бо вона звісила голову вперед, і жорстке біляве волосся бахромою теліпалося на темному корінні.

Я впізнала приземкувату вусату жіночку в чорній уніформі — нічну покоївку, яка прасувала нам повсякденні й вечірні сукні в тісній комірчині на поверсі. Я не розуміла, звідки вона знає Дорін, або чому вона затялася допомогти Дорін розбудити мене, а не відвела тихенько до її номера.

Побачивши, що Дорін у мене на руках і мовчить — коли не зважати на гикавку, — покоївка пішла коридором до своєї комірчини, де стояли старезна швейна машинка «Зінґер» і біла прасувальна дошка. Мені хотілося побігти за нею та пояснити, що я не маю жодного стосунку до Дорін, бо покоївка мала вигляд невблаганний, працьовитий і моральний, як усі підстаркуваті емігранти з Європи, а ще була схожою на мою австрійську бабусю.

— Дай я ляжу, дай ляжу, — бурмотіла Дорін, — дай я ляжу, дай я ляжу.

Я передчувала, що коли перенесу Дорін через поріг свого номера й допоможу їй вкластися у своєму ліжку, то вже ніколи її не спекаюся.

Частини тіла, якими вона на мене спиралася, були м’якими й теплими, мов гора подушок, а ноги, взуті в туфлі на шпильках, безвольно волочилися. Вона була заважкою, і я не донесла б її коридором.

Я вирішила, що найрозважливішим буде лишити її зовні, зачинити двері, замкнутися й повернутися в ліжко. Дорін, коли прокинеться, не пам’ятатиме, що сталося, і подумає, що знепритомніла в коридорі під моїми дверима, коли я спала, тож підведеться самотужки й піде до себе, як і належить.

Я почала обережно опускати Дорін на зелений коридорний килим, аж тут вона басовито застогнала й рвонула з моїх рук уперед. Струмінь коричневого блювотиння вирвався з її рота й розтікся великою калюжею біля моїх ніг.