Під скляним ковпаком

— Розкажіть, звідки ви, — Френкі смикнувся й випростався. — Як вас звати?

— Це в нас Дорін, — Ленні обійняв Дорін за голе плече й злегка стиснув його.

Дивовижно, як Дорін удавала, ніби цього не зауважує. Вона просто сиділа в напівтемряві, наче вибілена негритянка в білій сукні, й потягувала свій коктейль.

— Мене звати Еллі Гіґґінботтом, — сказала я. — Приїхала з Чикаго.

Тепер я почулася в безпеці. Я не хотіла, щоб усе сказане чи вчинене того вечора пов’язували зі мною, моїм справжнім іменем і бостонським походженням.

— А що, Еллі, може, потанцюємо?

Думка про парний танець із коротуном, взутим в руді замшеві туфлі з прихованими підборами, вбраним у дешеву теніску й розтягнутий синій піджак, розсмішила мене. Якщо я до чогось у світі й ставлюся зневажливо, то це до чоловіків у синьому. Хай у чорному, сірому, навіть коричневому. Але синій — це сміховинно.

— Настрою немає, — холодно кинула я, відвернулася від нього й посунула свій стілець ближче до Дорін і Ленні.

Ті двоє поводились уже як давні знайомі. Дорін видобувала довгою срібною ложкою нарізані фрукти з дна своєї склянки, а Ленні щоразу, коли вона підносила ложку до рота, крехтів і клацав зубами — удавав собаку абощо, — намагаючись украсти в неї шматочок. Дорін хихотіла й не зупинялася.

Зрештою я виснувала, що горілка — це мій напій. Позбавлена всякого смаку, вона прямувала одразу в шлунок, наче шпага шпагоковтача, а я почувалася могутньою, богоподібною.

— Мабуть, краще мені піти, — сказав Френкі, підводячись.