Під скляним ковпаком

Той поет їв салат руками, шматок за шматком, і обговорював зі мною протиставлення природи мистецтву. Я не могла відірвати погляду від блідих пальців, подібних на обрубки, що носили з полумиска до поетового рота салатне листя, з якого крапав соус. Ніхто не кпив із нього, не робив грубих зауважень. Той поет їв салат руками так, наче це найзручніший і найприродніший спосіб їсти салат.

Біля мене не було нікого з редакції чи кухні «Лейдіз дей», Бетсі виглядала милою й привітною, а ще здавалося, що ікри вона не вподобала, тож я діяла дедалі впевненіше. Покінчивши з першою тарілкою холодної курки з ікрою, я вимостила собі ще одну. А тоді напосіла на авокадо з крабовим салатом.

Авокадо — мій улюблений фрукт. Щонеділі дід привозив мені з роботи авокадо, заховавши його у валізі під шістьма засмальцьованими сорочками та недільною газетою. Він навчив мене, як його їсти: треба розпустити в каструльці виноградного джему, додати до нього французької заправки, цим червоним соусом наповнити половинку авокадо — й так їсти. Я відчула, що скучила за домом, коли згадала про той соус. Крабовий салат не міг із ним змагатися.

— Як тобі виставка хутра? — запитала я в Бетсі, коли змагання за ікру мене вже не тривожило. Я зібрала кілька останніх солонкуватих чорних ікринок суповою ложкою й облизала її дочиста.

— Чудесно, — відповіла усміхнена Бетсі. — Вони навчили нас робити універсальну горжетку з норкових хвостиків і золотого ланцюжка — точну репліку такого можна замовити у «Вулвортс» за долар дев’яносто вісім. А Гільда одразу після того гайнула до гуртового хутровика й дуже вигідно купила в нього цілий жмут норкових хвостиків, а тоді забігла у «Вулвортс» і зібрала собі горжетку просто в автобусі.

Я глянула на Гільду, яка сиділа по інший бік від Бетсі. Звісно, на ній була та дорожезна на вигляд горжетка з хутряних хвостів, з одного боку зчеплених золоченим ланцюжком.

Гільду я ніколи не розуміла. Метр вісімдесят на зріст, із величезними розкосими зеленими очима й пухкими червоними губами, вона завжди мала по-слов’янському байдужий вираз обличчя. Гільда робила капелюшки. Її приставили до редактора розділу «Мода», відділивши в такий спосіб від освіченішої когорти таких, як Дорін, Бетсі та я — ми всі писали колонки, хай і лише про красу чи здоров’я. Не впевнена, чи Гільда була грамотною, але капелюшки робила як ніхто. У Нью-Йорку вона вчилася цього ремесла в спеціальній школі й щодня надягала на роботу новий капелюшок, зібраний власноруч із соломи, кавалків хутра, стрічок і вуалей дивовижних тонких відтінків.

— Неймовірно, просто неймовірно, — відповіла я. Мені бракувало Дорін. Вона прошепотіла б мені на вухо якийсь жовчний дотеп про Гільдину розчудесну горжетку, щоб якось розрадити.