Під скляним ковпаком
- Автор: Плат Силвия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-296-3
- Переводчик: Ольга Любарська
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Під скляним ковпаком». Краткое содержание книги:
Мені було геть невесело. Уранці того дня Джей Сі мене розсекретила, і я відчувала, що справджуються всі мої неприємні передчуття щодо самої себе, й уже не могла приховувати правду. По дев’ятнадцяти роках гонитви за відмінними оцінками, усілякими преміями та стипендіями я здавалася, сповільнювалась, явно сходила з дистанції.
— Чому ти не поїхала з нами на виставку хутра? — запитала Бетсі. Здається, вона повторила питання, яке озвучувала хвилину тому, коли я, вочевидь, не слухала. — Ти була з Дорін?
— Ні. Я хотіла на виставку, але подзвонила Джей Сі й змусила їхати в редакцію.
На ділі було не зовсім так, я не хотіла на виставку, але тепер намагалася переконати себе, що це правда, аби по-справжньому засмутитися через учинок Джей Сі.
Я розповіла Бетсі, як зранку, лежачи в ліжку, планувала поїхати на виставку хутра. Але я не розповіла, що перед тим до мене зайшла Дорін і сказала: «Нащо тобі та лайняна виставка, ми з Ленні їдемо на Коні-Айленд, давай з нами? Ленні знайде тобі симпатичного приятеля, все одно той ланч і те пообіднє прем’єрне кіно зведуть день на пси, а про нас ніхто там і не згадає».
На хвильку я спокусилась. Іти на виставку справді було б дурнею. Мене ніколи не цікавило хутро. Але зрештою я вирішила набутися в ліжку досхочу, а потім піти в Центральний парк і цілий день лежати в траві — в найдовшій траві, яку лишень знайду в облисілих качиних нетрях.
Я відповіла Дорін, що не поїду ні на виставку, ні на ланч, ні на кінопрем’єру, але й на Коні-Айленд не поїду, бо лишаюся в ліжку. Коли Дорін пішла, я спробувала розібратися, чому мені більше не вдається довести належне до кінця. Ці думки мене засмутили й виснажили. Потім я запитала в себе, чому не можу довести до кінця неналежне, як то робить Дорін, — від цього мої смуток і виснаженість тільки поглибилися.
Не знаю, котра була година, але я чула, як дівчата бігають коридором, гукають одна одну, збираються на виставку, а потім у коридорі все затихнуло, я лежала горілиць у ліжку й дивилася на рівну білу стелю, і здавалося, що тиша росте й росте, аж доки я відчула, що вона от‑от прорве мої барабанні перетинки. А тоді задзеленчав телефон.
Якусь мить я витріщалася на нього. Слухавка трохи дрижала на кістяній підставці, тож я могла переконатися, що він справді дзеленчав. Я подумала, що дала комусь свій номер на танцях чи вечірці, а потім геть забула про це. Узявши слухавку, сухо й упевнено сказала:
— Алло.
— Це Джей Сі, — безжально заторохкотіла Джей Сі. — Хотіла поцікавитися, чи ви не планували сьогодні приїхати в редакцію?
Я втиснулася в простирадло. Не розуміла, чому Джей Сі подумала, ніби я могла збиратися в редакцію. У нас були розмножені на мімеографі таблиці з розкладом, де ми відмічали всі заняття, а ще багато ранків і вечорів їздили містом у справах. Звісно, деякі справи не були обов’язковими.
Запала тривала мовчанка. Потім я покірно промовила:
— Я думала поїхати на виставку хутра, — звісно, насправді я про таке й не думала, але іншої відповіді не спало на гадку.
— І я відповіла їй, що збиралася на виставку хутра, — розповідала я Бетсі. — Але вона наполягла, щоб я приїхала в редакцію, бо хотіла про дещо поговорити, а ще там була для мене якась робота.
— О-ох, — співчутливо зітхнула Бетсі. Певно, вона помітила, як сльози скотилися по моїх щоках і впали на десертну тарілку з безе та морозивом із бренді, бо підсунула мені свій неторканий десерт, до якого я взялася автоматично, коли доїла свій. Мені було трохи ніяково через сльози, однак вони були доволі-таки щирими. Джей Сі наговорила мені жахливих речей.
Коли я, бліда й змучена, ввійшла в редакцію близько десятої ранку, Джей Сі підвелася, обійшла свій стіл, зачинила двері, я сіла навпроти неї на гвинтовий стілець за своїм столиком із машинкою, а вона сіла навпроти мене за свій стіл, і за її спиною, ніби тропічний ліс, височіли квіти, що ними майже доверху було заставлене вікно.
— Естер, хіба вам не цікава ваша робота?
— О ні, цікава, цікава, — відповіла я. — Вона мені дуже цікава! — хотілося прокричати це, наче так звучало би переконливіше, але я стрималася.
Ціле життя я вмовляла себе, що вчитися, читати, писати й працювати мов навіжена — саме те, що мені потрібно, і десь так воно насправді й було, я все робила досить добре й училася винятково відмінно, а коли дійшла до вступу в коледж, мене було вже не спинити.
Я писала про студентське життя в міську газету, була редакторкою літературного журналу, секретаркою шанованого комітету, що опікувався академічними та громадськими порушеннями й покараннями, а ще знана поетка й викладач із кафедри рекомендували мене до вступу на магістратуру в найкращі університети Східного узбережжя, і мені обіцяли повне утримання на період навчання, і зараз я стажувалася в найкращої редакторки у сфері інтелектуальної модної журналістики — і що я при цьому робила, окрім як пленталася, мов стара шкапа, зовсім не виправдавши очікувань?