Під скляним ковпаком

Той сміх мав би мене насторожити. Таке собі самовпевнене басовите хихотіння, але було очевидним, що ближчим часом ми далеко не заїдемо, і я розуміла: якщо лишуся в таксі, уже за дві секунди шкодуватиму, що проґавила нагоду побачити в Нью-Йорку бодай щось поза ретельним планом від редакції журналу.

— Дорін, що скажеш? — спитала я.

— Дорін, що скажеш? — повторив чоловік, широко всміхаючись. Досі не можу пригадати його обличчя неусміхненим. Певно, він просто постійно всміхався. Мабуть, для нього така усмішка цілком природна.

— Ну гаразд, — відповіла мені Дорін. Я відчинила двері, ми вийшли з таксі тієї миті, коли воно нарешті поволі рушило, й пішли до бару.

Страшно заверещали гальма, щось глухо гупнуло.

— Гей! — червоний від люті, наш таксист визирнув із вікна. — Ви що собі думаєте?!

Він так різко загальмував, що в нього врізалося наступне авто. Ми побачили, як четверо дівчат у тому таксі махали руками, намагаючись підвестися з-поміж сидінь.

Чоловік розсміявся, лишив нас на тротуарі, повернувся до водія й дав йому купюру — усе це посеред волання незліченних клаксонів і кількох людей, — а потім ми побачили, як таксі журнальних дівчат рушають одне за одним, наче весільний кортеж із самих лише дружок.

— Френкі, ходімо, — покликав чоловік когось із приятелів. Від групи відділився слизькопикий коротун і пішов із нами всередину.

Терпіти не можу цей типаж. Мій зріст — метр сімдесят вісім, і то без підборів, тому з низькими чоловіками я трохи горблюся й провисаю в стегнах набік, щоб здаватися нижчою: не можу позбутися відчуття, ніби я — якесь похнюплене й нікому не потрібне циркове одоробало, яке виганяють на арену в інтермедіях.

Зо хвилину я з якогось дива сподівалася, що ми розіб’ємося на пари за зростом, і тоді зі мною був би чоловік, який нас, власне, сюди запросив, а в ньому був метр дев’яносто, не менше, але він пішов поруч із Дорін, а на мене й не глянув. Я намагалася вдавати, ніби не помічаю Френкі, який, наче песик, тягнувся до мого ліктя, а за столом старалася сидіти якомога ближче до Дорін.

У барі було так темно, що я ледве могла розгледіти когось, крім Дорін. Її біляве волосся й біла сукня були такими білими, що аж сріблилися. У них, певно, навіть відбивалося неонове освітлення стійки. Я відчувала, наче зливаюся з темрявою, чорнію, мов засвічена плівка з портретом незнайомця.

— То що питимем? — запитав чоловік із широкою усмішкою.

— Я, мабуть, буду олд фешнд, — сказала мені Дорін.

Коли треба вибрати напій, я щоразу ніяковію. Бо не відрізняю джину від віскі, й замовити щось і справді смачне мені ще ніколи не вдавалося. Бадді Віллард та інші студенти, яких я знаю, не мають грошей на міцний алкоголь, тож не п’ють взагалі. Навдивовижу багато студентів не п’ють і не курять. Чи не всі мої знайомі. Бадді Вілларду раз вистачило грошей щонайбільше на пляшку дюбоне, яку він купив на доведення своєї естетської — попри навчання в медичному — натури.

— Я вип’ю горілки, — сказала я.

Чоловік подивився на мене пильніше й перепитав:

— Із чимось?

— Ні, без нічого. Я п’ю тільки чисту горілку.

Я боялася виставити себе невігласкою, замовивши до горілки льоду, содової, джину абощо. Колись мені трапилася реклама горілки, на якій була лише підсвічена синім повна по вінця чарка на тлі хуртовини, і та горілка виглядала чистою й прозорою, наче вода, тож я вирішила, що пити горілку чистою — правильно. Я мріяла колись таки замовити напій, який мені смакуватиме.

Потім прийшов офіціант, і чоловік замовив напої для нас усіх. Мені спало на думку, що він, вбраний по-фермерському, так вільно тримався в міському барі, що цілком міг виявитися кимсь знаменитим.

Дорін весь час мовчала, лише бавилася з корковою підставкою для келихів і зрештою закурила, однак чоловіка це, вочевидь, не бентежило. Він невідривно витріщався на неї, наче на велетенського папугу в зоопарку, який от‑от заговорить людським голосом.

Подали напої, і мій був прозорим і чистим, як у рекламі горілки.

— Що ви робите? — запитала я в чоловіка, щоб розвіяти тишу, яка вже наростала зусібіч щільною сельвою. — Тобто що ви робите у Нью-Йорку.

Повільно, мовби з чималим зусиллям, чоловік відірвав погляд від плеча Дорін.

— Я диск-жокей, — відповів. — Ви, певно, про мене чули. Ленні Шеперд.

— Я чула, — раптом озвалася Дорін.

— Дуже добре, дорогенька, — чоловік зареготав. — Це нам на руку. Я збіса відомий.

Тут Ленні Шеперд виразно поглянув на Френкі.