Синдром листопаду, або Homo Compatiens
- Автор: Амелина Виктория
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-171-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:
Зазвичай я дратувався з такого її тону — наче я все ще той п’ятирічний хлопчик, у захваті від її пігулкового чаклунства, але визнаю: після хвороби та ізоляції я якось так і почувався — малою дитиною. Чи то вона пустила в хід свою стару перевірену акторську майстерність…
І от я дивлюся на бабу Ганю Гаврилівну, як на чаклунку, а вона урочисто ставить переді мною нічим не примітну, сіру таку шкатулку, чи то радше просто коробочку — таку ніби з-під її численних прикрас, до яких мені заборонено торкатися (а воно мені, хлопцю, треба?), і тихо-тихо шепоче, і здається, у цьому має бути сенс, адже не можна так впевнено й беззаперечно проговорювати повну нісенітницю. Не можна ж?
— У світі багато зла… Так, сонечко?
— Угу, — сказав я.
А що ще тут скажеш?
— Є люди, що відчувають дещо гостріше за інших. Так, сонечко?
— Угу.
— І схоже… ти саме такий. Так, сонечко?
— Що?
— Але ці відчуття ніколи нікому не приносять добра. Краще допомогти рідним, ніж марно співчувати чужим.
Я кліпав очима. Здається, обмірковував, що робити, якщо в рідної бабусі, та ще й єдиної близької родички, поїхав дах.
— Тож якщо колись тобі здасться, що ти переживаєш дарма, відкрий цю коробочку… Ні-ні, не зараз! — бабуся вдарила мене по пальцях, і це трохи порушило її майстерну постановку, але народна артистка тут-таки опанувала себе. — Так от, коли будеш марно переживати, візьми таку манюсіньку кульку.
Я мовчав, бабуся-актриса нервувала і зминала зморшкуватими руками білу скатертину так, що на ній теж з’являлися зморшки.
— Білу. Так, кхм, білу кульку, простесеньку-малесеньку.
— Білу кульку? Чому білу… і що буде взагалі?
— Чому білу, — впевнено сказала вона, але очі бігали, очевидячки виглядаючи підходящу байку на численних поличках всередині сивої захаращеної спогадами голови, — бо «білий» означає чистоту, себто відсутність зайвих думок. Чисту-чисту голову… Як має бути твоя дурна башка!
Чому я згадав ту дивну історію біля труни? Я ж не асоціював ту свою хворобу із тим, що знепритомнів тепер, побачивши швидку. І тим паче не думав тоді серйозно про безглузду бабусину казку. Ганна Гаврилівна багато дивних речей і говорила, і робила, акторка ж бо, та ще й у віці, коли до маразму недалечко. Я й гадки не мав, тримаючись холодними пальцями за дерев’яний край труни, де та коробочка з кульками, про яку бабуся говорила так урочисто й утаємничено, та це, на жаль, мало хвилювало мене, а точніше, не хвилювало взагалі.
Якщо бути до кінця чесним, то я забув про бабусю тієї хвилини, як вкинув жменю землі на її труну — ніби укинув свою пам’ять до неї у могилу. Не тому, що такий вже поганий онук, просто не до того мені було. І не знадобилося ніякої білої кульки — бо вона ж для даремних переживань, а я переживав дуже навіть по ділу. Мені світив дитячий будинок, і цього було достатньо, щоб вимести всі інші думки з моєї підліткової голови із русявою неслухняною чуприною.
Тітка не збиралася забирати мене до себе, вона всім і кожному повторила це на поминальній вечері, ніби виправдовувалася перед цілим світом… Мені єдиному, певно, не казала — я ж дитина, тож що я взагалі розумію!
Розділ 3. Холод
Тітка привезла мене до дитбудинку у передмісті Києва, коли зима вже кружляла довкола останнім осіннім листям, кленовим, як у моєму дворі, та ще не роздмухалась, не розійшлась — ще й не зима, лише її дихання у вологе від сліз обличчя, не звикле до вітру після теплих деньків.
Повітря було вже холодне, як прийом однолітків, може, трохи тепліше. Але я чомусь погано пам’ятаю той день і вечір, щоб стверджувати напевно — можливо, тому, що хотів би його забути.
Пам’ятаю вже, як прокинувся, зім’яв руками вологе простирадло… Воно пахло моїм новим життям, п’ятьма десятками інших хлопців та дівчат, що по черзі вкриваються ним, і пральний порошок не вбиває цього відчуття неприналежності. Всі — і ніхто. Один за себе, і всі на одного.
Але в кімнаті було ще щось… свіже повітря, і хтось — той, хто впустив його сюди. Незграбне створіння, яке однаково могло бути і в’язнем Бухенвальда, і феєю Дзінь із мого улюбленого «Пітера Пена», тільки Дзінь втомленою і голодною, без леліток на платті, без ямочок на щоках, але щось таки казало мені — може, оце лише сидіння на підвіконні — фея.
— Я Ліза! Привіт, новенький! — продзвеніло створіння.
Вона сиділа на підвіконні, а рама хиталася поруч, ледве трималась на петлях, — худюща дівчинка із тьмяним волоссям, зав’язаним у тоненький хвостик. На ній була сорочка без кольору, форми і розміру, яка аж ніяк не могла б зігріти її.