Синдром листопаду, або Homo Compatiens

Тітка знову заголосила.

Я, приголомшений, думав про те, що й справді нічого не розумію. Не розумію, чому накрили темним покривалом бабине трюмо і чому тітка голосить іще дужче, коли я, розгублений і зніяковілий, у тісній квартирі із труною посередині, починаю колупати дірочки, проїдені міллю в тому покривалі.

— Люди дивляться!

Ніхто не дивився — всі дивились на бабу Ганю у труні. Хіба що баба Ганя дивилась на мене — одне око ніби мружилось — не рухалося, ні, бо вона ж була мертва, а так якось, застигло, наче бабуня підглядає, чи то за мною, а може, хоче останній раз глянути у своє чистесеньке трюмо — як там зачіска, десятки маленьких шпильочок, бо не годиться, будь-що не годиться ходити погано зачесаною, особливо в її віці — але хтось навісив ці чорно-сірі шматини, так що ні, бабуся себе не побачить.

Гості випивали трохи горілки і йшли собі геть. Сусіди і сусідки. Знайомі тітки. Не знайомі нікому. Не знаю, чи їх було багато.

Бабуня в мене була непроста — відома колись акторка. Їздила закордон, отримувала якусь нагороду від якогось вождя, здається, Брежнєва. Фільмів із бабунею я не схоплював і на екрані її зовсім не впізнавав — це молода жінка, що дивилася на мене із фотокарток, грала у тих кумедних сценах, не моя бабуся.

Де всі ті люди з численних фотографій, чоловіки з афіш? Може, вони просто не знають, що бабуня померла? Мені ж, одинадцятирічному, не спадало на думку, що й люди з фотографій вже теж цілком могли обернутися на нуднуватих старих, а то й умерти — ще б пак.

Акторка… Та якби я не бачив сотень радянських фотографій-листівок у комоді під телевізором і тих двох бабусиних улюблених, що височіють на ньому, із якогось химерного неіснуючого міста на морі, то подумав би, що баба Ганя була лікарем. У шафках і шафочках завжди було повно пігулок — сріб­лястих пластинок, біленьких прямокутників, пакуночків, які шурхотіли, як змії, невидимими порошками. «Ану геть звідси!», «Ану злізай!» — тільки й чув я, малий, коли змагався за право розділити з бабунею цю її пристрасть до загадкових білих кружечків, таких могутніх, що весь будинок поважав її, здається, не за минулу славу, а за це незрозуміле чаклунство.

— Бабунь, а мені теж буде добре від тих круглих штуковин?

— Яких штуковин?

— Ну тих, що ти тьоті Наталі дала… — показую блістер (ні чорта я не знав, звичайно, у п’ять років, що це називається блістер).

Як же вона репетувала!

І чому тільки я згадував оце бабине волання, ковтав заново дитячі дрібні обра́­зи разом зі слізьми біля труни. Ніби не мав, що пригадати. Але ж мав. Міг би про Робінзона Крузо і про Пітера Пена, книжки із підклеєними корінцями, прочитані нею вголос, кожна зо п’ять разів — востаннє, коли я вже і сам вправно умів читати… А ні — марились старечі пігулки й останні чудернацтва — треба й самому бути обачнішим, бо отак все життя думаєш-гадаєш, що б такого ще витворити, аби здивувати потомків, а один-єдиний онук переминатиметься з ноги на ногу і згадуватиме неважливі історії, останні старечі твої чудернацькі витівки.