Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Синдром листопаду, або Homo Compatiens
Синдром листопаду, або Homo Compatiens - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Синдром листопаду, або Homo Compatiens

Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:

Костя — пересічний українець, продукт нашого часу, прихильнішого до тих, хто вміє адаптуватися до швидких змін і не надто переймається почуттями оточуючих. Забути найдорожче, вижити в дитбудинку й серед ділків 90-х, аби стати врешті «нормальною людиною» з доброю роботою і крутим авто — ось шлях Кості, якщо не всієї країни. Що для такого «героя нашого часу» Майдан? Та підзаголовок роману, «Homo Compatiens», що з латини перекладається як «людина, яка співчуває», підказує: головному герою не вдасться сховатися в зоні комфорту. Разом із ним ми проживемо далекі аварії, війни і революції, як свої власні, аби врешті побачити революцію в Києві і зробити вибір... Як зазначив Юрій Іздрик у передмові до роману, «…авторка вплітає українські події останніх років у контекст новітньої історії цілого світу. І йдеться не так про політичні паралелі (скажімо, Майдану київського і майдану Тахрір у Єгипті), як про те, що в сучасному глобалізованому світі немає і не може бути локальних конфліктів, локальних проблем, локальних воєн, локальних революцій...»
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 80
Перейти на страницу:

Дихати. Повітря все менше. Двір раптом потемнішав і закружляв довкола мене, ніби я — один із тих бідолашних, що вмить пожовтіли й одірвалися від своєї гілки. Я кленове листя, і старі фотографії, і все, що вже не відновиться. Я лечу, кружляючи, до землі. Тиша. Жовте листя ніколи не приростає до гілок знову. Ніколи. Знову. Тиша.

— Мальчик! — гладка жінка, у якої на голові, пригадую, було щось схоже на корабель, справжній «Арго» із рудого фарбованого волосся, зверталася до мене російською. — Мальчик, тебе плохо?

Той голос вивів мене з цього… з цього не-знати-чого, страшного. І хоч я й не відповів, мені уже не було так зле. Було, як завжди, от тільки — порожньо. Ніби ще за мить я був із кимось, а тепер — сам. Зовсім. Та самотність, велика, як дірка у бублику, була всюди і не заповнювала нічого. Бо самотність і є ніщо.

Та самотність переслідувала мене ще довго. Скільки б не клялись у відданості друзі (хоч ніхто й не клявся, якщо чесно), які б не були зі мною жінки, ніхто так і не заповнив діри, що утворилась тої сумної осені тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого. Діра була велика й порожня — не чорна, ні — просто порожня. Страшніша за все, що відбувалося зі мною потім у дитбудинку, страшніша за понівечені надії, одна-дві з яких знайдеться у кожного дорослого, страшніша для мене за все на світі. Бо ця діра, здається, і зробила мене остаточно ненормальним.

Пригадую, як піднімався темними сходами, всі вищербини на них пам’ятаю. Холодно, вітер знаходив мене біля кожного вікна. У нашому під’їзді вікна виходили на відкриті балкони-сушилки, де мешканці розвішували, як прапори на свято, свою вицвілу білизну, у горошок і без візерунків. Того дня всі, мабуть, влаштували велике прання, вивісили свої простирадла, величезні, складені вдвоє, аби лиш тоненькі промінчики просвічували крізь них.

Пам’ятаю, як тремтячою рукою не потрапив одразу у замкову щілину, та двері виявилися відчинені…

— Онук?

— Онук.

— Батьки коли прийдуть?

— Нема.

— Чого нема?

— Батьків нема.

Жінка в білому, із рудою ґулею на голові, дивилась безтямно крізь мене.

— Батьків зовсім нема. Тітка є, двоюрідна.

Так, я боявся говорити «померли» — казав «нема», наче насправді міг уявити, що їх лишень нема, немає вдома. Немає — а може, колись будуть. Жовте листя кленове летить від гілок і ніколи не приростає знову… Я замотав головою, позбавляючись дивної ілюзії.

— Ясно… Сідай, хлопчику. Зараз я медсестру покличу.

Медсестра все пояснила, лагідна така, як мама з фотографій. Обійняла. Потім змусила шукати у телефонній книжці номер тітки.

Що я тоді думав? Та просто: «Ні. Ні. Ні!» Коли у життя приходять такі зміни, перше, що ми робимо, — заперечуємо. Це потім уже я сердився, потім сподівався, потім торгувався із дійсністю — а може, тепер знайдеться батько, а може, тітка замінить мені бабусю, а може — ні… Ні! Не може. Але так людина приймає будь-які зміни — не одразу. Я, дорослий, знаю це тепер із розумних книжок і можу розрізнити ці стадії, пояснити, хоч би й самому собі, що відбувається всередині. Заперечення, гнів, торг із самим собою (чи Господом Богом), депресія… і тільки тоді, перевіривши психіку на цих чотирьох колах пекла, ти приймаєш — приймаєш змінену дійсність, визнаєш її невідворотно, аж до легітимності. І можеш жити далі після будь-чого — перевірено. Якщо, звичайно, не загнешся ще до того, як кола пекла — заперечення, гнів, торг, безнадія — викинуть тебе, знесиленого, до виходу з цього лабіринту Мінотавра, де єдиний Мінотавр — це ти…

Тітка їхала довго, здається, цілу вічність. Медсестра дивилася на годинник. Квартира дивилася на мене — порожнечею, розкиданими бабиними пігулками, халатом, що все ще тримав її запах, дивилася моїм дитинством. Дитинством із моделями літачків, вирізками з газет і чорно-білими фотографіями молодої бабусі на закордонних фестивалях. Дитинство дивилося сумно й прощалося. Я не плакав. Я думав: «Ні. Ні. Ні».

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 80
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)