Синдром листопаду, або Homo Compatiens

А свою бабуню я любив, мабуть. Хоч одинадцять років і не вважається для хлопця сентиментальним віком, та, думаю, я був досить-таки ніжною дитиною. Пам’ятав, як баба Ганя садовила мене на руки і читала виразно книжки — про піратів, про Робінзона, про Пітера Пена… То було давно, а тепер в неї зовсім ослабли очі — не могла ані читати, ані в’язати. Тож виходила надвір: чи то потеревенити з іншими бабами, чи то чекати на мене. І коли я з’являвся на хвилястій доріжці посеред двору, усмішка миттєво розквітала посеред її тоненьких зморшок і зморщечок, ніби старої потріс­каної картини торкався одним розчерком хтось геніальний до божевілля, і була ця усмішка найщиріша в світі. Щиріша могла би бути лиш у моєї мами, але я майже не пам’ятав її, тої усмішки — та й мами теж. Але ж імовірно, що мамина була схожа на бабусину. У цьому запевняли мене фотографії, чорно-білі і дуже ніжні, там, де мама притискає мене до своєї щоки, і незнайомий пухкенький, не схожий на мене хлопчик мружить очі від того щасливого маминого сяяння, що й досі, здається, йде від тих вицвілих знімків.

У той день лавка біля під’їзду виявиться порожня. Хоч я й побачив це не відразу. А не побачив, бо двері мого дому затулило воно, біле авто. Авто із написом «03» червоною фарбою на дверцятах, кехекаючим дядьком-водієм, схожим на демона у клубах сигаретного диму. І я не побачив, що пофарбована зеленим лавка порожня… Я зупинився.

Так само легенько тріпотіли сусідські простирадла, так само жовті сонечка кружляли навколо. Але тихо. Дуже тихо — так, що навіть, здається, чути, як вітер зриває з куща тоненьке павутиння і несе його далеко-далеко, де я вже ніколи не буду. Жіночий голос покликав додому якогось Володю: «Воло-о-одя!» Тиша. На першому поверсі зчинили сварку й загримали посудом. Тиша. Знову закашлявся у відчинене вікно зморщений димний демон-водій. Тиша.

Що, коли ця машина приїхала до нас? У квартиру на третьому, з прохідними кімнатами і старим велосипедом у коридорі. У кімнату із кремовими фіранками, що соняшниками визирають у цей двір разом із ледве живою геранню (я ж частенько поливав її ненависним зеленим борщем), прямісінько до того скрипучого дивана, на якому відпочиває бабуся.

Що, коли бабуся лежить там зараз, і їй так само міряють тиск, як колись дідусю? Про дідуся я не пам’ятав більше нічого — лише, як міряли тиск (тепер я вже розумів, що це таке відбувалося, а зовсім малим мав лише образ у голові), а потім мене забрала до себе двоюрідна тітка, і дідуся вже ніколи не було, а бабусина усмішка стала трохи сумнішою. Що, коли так само, як мама, бабуся зникне раптово, і сусіди шепотітимуть за спиною, співчутливо та водночас так неправильно, що мурахи бігатимуть між лопатками й сильніше задуватиме зі щілин у темних під’їздах. А потім мене поведуть коридорами із жовтими стінами, підведуть і скажуть: «Дивись, це твоя мама. Скажи їй, що любиш її. Мама тебе почує». Що, коли тепер?.. Я ніколи про це раніше не думав. Попри все. Я ж був одинадцятирічним хлопчиком, і м’яч вдарявся у вікна, і летів над всіма простирадлами цього двору, і я кричав «Гол!» частіше, ніж згадував маму чи дідуся.