Єретики Дюни

Від цієї древньої сонячної дуги нічого не зосталося.

Шукачі розлупали стіну, на яку її поміщено. Вздовж стіни проводили вогнеметами, там блищали кам’яні бульбашки. Та жодна тріщина не пробилася до первісної кам’яної породи.

По тому, як стислося їй у грудях, Одраде знала, що вона балансує на краю небезпечного відкриття. Дороговказ привів її сюди!

Арафель… на краю світу. За призахідним сонцем!

Вона повела ліхтариком праворуч, тоді ліворуч. З лівого боку відкрився новий перехід. Камені, які колись його загороджували, лежали, порозкидувані, на скельній полиці. Серце Одраде калатало. Вона прослизнула крізь отвір і при кінці переходу знайшла короткий коридор, закупорений кам’яною стіною зі слідами плавлення. Праворуч від неї, прямо за давнім знаком призахідного сонця, була комірчина, в якій густо пахло меланжем. Одраде ввійшла до комірчини й побачила чергові сліди лупання та випалювання на стінах і стелі. Почуття небезпеки стало тут гнітючим. Вона подумки промовила літанію проти страху, водячи по приміщенні пучком світла. Комірчина була майже квадратною, зі сторонами близько двох метрів завдовжки. Стеля нависала менш як за півметра над її головою. Кориця пульсувала в ніздрях. Одраде чхнула і, кліпаючи, побачила на долівці біля порога невелику пляму зміненого кольору.

Ще сліди тих древніх шукачів?

Схилилася ближче, тримаючи ліхтарик під гострим кутом, і побачила, що це лише тінь чогось, глибоко вигравіюваного в кам’яній стіні, більшу його частину приховувала курява. Вона опустилася навколішки, змела пилюку. Дуже тонке гравіювання і дуже глибоке. Хай що б це було, зроблено його так, щоб воно збереглося на довгі віки. Останнє послання зниклої Превелебної Матері? Це відома хитрість Бене Ґессерит. Одраде притисла до гравіювання чутливі пучки пальців і провела ними, подумки відтворюючи лінію сліду.

Розпізнання ввірвалося їй у свідомість: слово — напис древньою мовою чакобса, «тут».

Не звичайне «тут» для позначення звичайного місця, а підкреслене й виразне «тут», яке казало: «Ти знайшла мене!» Її серце, що било молотом, підтверджувало це.

Одраде поклала ліхтарик на долівку біля свого правого коліна і обмацала пальцями поріг біля цього древнього поклику. Кам’яна плитка здавалася цілісною, але вона відчула невеличкий розрив. Натискала на цей розрив, крутила, обертала, кілька разів змінювала кут натиску та повторювала свої зусилля.

Нічого.

Сівши на п’яти, Одраде обдумала ситуацію.

«Тут».

Почуття перестороги стало ще гострішим. Вона відчувала його як тиск, що забивав їй дихання.

Трохи відступивши, Одраде відсунула ліхтарик і лягла на долівку ниць, щоб оглянути зблизька основу порога. Тут! Може, варто помістити якесь знаряддя біля цього слова й підважити поріг? Ні… не було вказівки на знаряддя. Це тхнуло Тираном, а не Превелебною Матір’ю. Вона спробувала відсунути поріг убік. Ніщо не ворухнулося.

З почуттям напруги й загрози, підсиленим роздратуванням, Одраде підвелася і ногою штовхнула поріг поруч із вигравіюваним словом. Ворухнулося! Щось жорстко заскреготіло об пісок їй над головою.

Одраде відстрибнула назад, намагаючись уникнути піску, що каскадом сипався на долівку перед нею. Глибоке гудіння наповнило малу комірчину. Камінь у неї під ногами хитнувся. Долівка похилилася вперед, до дверей, відкривши простір під дверною стіною.

Одраде ще раз відчула, що падає вперед і вниз, назустріч невідомому. Ліхтарик падав поруч із нею, пучок його світла обертався. Вона побачила попереду якісь насипи темно-червоної та коричневої барви. Запах кориці наповнив їй ніздрі.

Разом з ліхтариком вона впала на м’яку купу меланжу. Отвір, крізь який з’їхала сюди, був тепер недосяжним — на висоті п’яти метрів над нею. Одраде вхопила ліхтарик. Його проміння освітило широкі сходинки, вирізані в камені біля отвору. На вертикальних площинах сходинок щось було написано, але вона бачила тільки те, що звідси є вихід назовні. Перша паніка відступила, та від почуття небезпеки їй перехопило дихання, вона мусила щосили рухати грудними м’язами.

Одраде світила ліворуч і праворуч, досліджуючи приміщення, куди звалилася. Це була довга кімната просто під переходом, куди вона потрапила з великої зали. Усе це приміщення, по всій довжині, було засипано меланжем!

Вона скерувала світло вгору й побачила, чому жоден шукач, що простукував долівку переходу, не знайшов цієї схованки. Перехресно вкладені кам’яні кріплення переносили напругу в глибину кам’яних стін. Стукіт там угорі повертав відлуння суцільної кам’яної маси.

Одраде знову глянула на меланж довкола себе. Навіть за теперішніх цін, що знизилися через вирощування у резервуарах, це був справжній скарб. Його обсяг вимірювався багатьма тоннами.

«У цьому й небезпека?»

Відчуття застороги у неї всередині зоставалося так само гострим, як і раніше. Не Тиранового меланжу слід було їй боятися. Тріумвірат провів би справедливий поділ цієї партії, і на цьому кінець. Бонус у проєкті гхоли.

Зосталася інша небезпека. Вона не могла уникнути попередження.

Знову послала пучок променів уздовж насипаного меланжу. Її увагу привернула смуга на стіні над прянощами. Ще слова! Теж мовою чакобса, викарбувані різцем. Дрібний плинний напис містив ще одне послання: